Еріх Марія Ремарк - Час жити і Час помирати

краще посидимо тут проти сонечка, поки можна. Складати речі і здавати їх — це забере до біса часу, бо доведеться стояти в черзі. Галерея вже переповнена людьми. Зробиш це після того, як я піду.

— Гаразд. Як ти гадаєш, тут можна курити?

— Ні. Але ж тебе це все одно не обходить.

— Авжеж. Давай робити все, що нам забажається, доки нас не виженуть. Це триватиме недовго. Сьогодні я спробую підшукати яке-небудь місце, де ми могли б спати без одягу. До пастора Бідендіка ми не підемо ні в якому разі, правда ж?

— Ні. Краще вже повернутися до Польмана.

Сонце підбилося вище. Воно освітило портик, і тіні від колон упали на стіни галереї. Люди снували сюди-туди, немов в’язні у тюрмі, зведеній зі світла та тіней. Діти плакали. Одноногий, що спав у кутку, саду, прилаштував протез і натягнув на нього штанину. Гребер заховав хліб, масло й каву.

— За десять хвилин восьма, — сказав він. — Тобі пора. Я проведу тебе до фабрики, Елізабет. Якщо станеться щось непередбачене, у нас із тобою є два місця зустрічі: перше — сад фрау Вітте, друге — тут.

— Гаразд. — Елізабет підвелася. — Це останній раз я йду на цілий день.

— Зате сьогодні увечері ми сидітимемо довго-довго, годинами. І надолужимо втрачений день.

Вона поцілувала його і швидко пішла. Гребер почув чийсь сміх. Він роздратовано озирнувся. Між колонами стояла молода жінка. Перед нею на підмурку стояв хлопчик, він обома руками, вчепився в її коси, і вона сміялася разом з ним. Гребера й Елізабет вона навіть не помітила. Він зібрав речі; потім пішов вимити казанок. Одноногий рушив за ним. Його протез рипів і гримів.

— Гей, друже!

Гребер зупинився.

— Це не ви варили каву? — спитав одноногий.

— Так. Ми вже її випили.

— Ясно. — У чоловіка були великі голубі очі.— Я щодо заварки. Якщо ви збираєтеся її вилити, то краще віддайте мені. Можна заварити ще раз.

— Авжеж, звичайно.

Гребер вишкріб гущу, Потім забрав свої речі і відніс туди, де їх приймали на зберігання. Він чекав сутички із святим причетником. Але замість нього там господарював уже, інший, червононосий. Від нього несло церковним вином, і він мовчав.

Двірник сидів на підвіконні своєї квартири у напівспаленому будинку. Побачивши Гребера, він помахав рукою. Гребер зайшов.

— Нам немає листів?

— Є. Вашій дружині. Листа адресовано ще на ім’я фрейлейн Крузе. Але ж це байдуже, правда ж?

— Звичайно.

Гребер узяв листа. Він помітив, що сторож якось дивно дивиться на нього. Потім глянув на лист і похолов. Лист був із гестапо. Він покрутив конверта в руках. Він був заклеєний так, ніби його вже розпечатували.

— Коли надійшов лист? — спитав Гребер.

— Вчора ввечері.

Гребер почав роздивлятися конверт. Він був певен, що двірник листа прочитав. Тому він розірвав конверт і дістав складений папірець. Це була повістка Елізабет з’явитися в гестапо о пів на дванадцяту. Гребер поглянув на годинника. Була майже десята.

— Добре, — сказав він. — Нарешті! Я цього давно чекав! — Він заховав листа. — Є ще щось?

— Хіба цього мало? — перепитав двірник, зацікавлено дивлячись на Гребера.

Той засміявся.

— Ви не знаєте, де можна знайти квартиру?

— Ні. Хіба вона вам ще потрібна?

— Мені не потрібна. Але моїй дружині — так.

— Он що?! — мовив двірник із сумнівом у голосі.

— Атож. Я добре заплачу.

— Он що, — ще раз повторив двірник.

Гребер пішов. Він відчував, що чоловік дивиться з вікна йому вслід. Він став, удаючи, що зацікавлено розглядає побиті дахи. Потім, не поспішаючи, рушив далі.

Завернувши за ріг, Гребер поквапно дістав листа. Це був звичайний бланк, з якого годі було про щось довідатись. Навіть замість підпису стояв штамп. Лише прізвище Елізабет і дата були вписані на друкарській машинці, в якій літера «А» била трохи вище.

Гребер почав пильно роздивлятися повістку. Це був клаптик сірого, дешевого паперу. Але цей прямокутник раптом заступив йому весь світ. Від нього віяло якоюсь невловимою загрозою. Він пахнув смертю.

Гребер опинився біля церкви святої Катаріни, сам не знаючи як.

— Ернсте, — прошепотів хтось позад нього.

Гребер обернувся. Це був Йозеф. Він був одягнений у якусь шинель і, не звертаючи більше на Гребера уваги, зайшов у церкву. Гребер оглянувся на всі боки і через хвилину рушив слідом за ним. Йозеф стояв навколішки перед порожньою лавою біля ризниці. Він зробив застережливий рух, Гребер дійшов до вівтаря, озирнувся, вернувся назад і став навколішки поряд з Йозефом.

— Польмана заарештовано, — прошепотів Йозеф.

— Що?!

— Заарештовано. Гестапо забрало його сьогодні вранці.

Гребер на мить замислився над тим, чи не має арешт Польмана чогось спільного з листом Елізабет. Він мовчки дивився на Йозефа.

— Отже, Польмана теж, — проказав він нарешті.

Йозеф ураз звів на нього очі.

— А ще кого?

— Моя дружина одержала повістку з гестапо.

— На коли?

— На сьогодні. На одинадцяту тридцять.

— Повістка при вас?

— Так. Ось вона.

Гребер простягнув Йозефу конверт.

— Як це сталося з Польманом? — запитав він.

— Не знаю. Мене там не було. Коли я прийшов, то по каменю, який лежав не так, як завжди, збагнув, що сталося. Коли Польмана забирали, він відсунув камінь вбік. Це був наш умовний знак. Через годину я побачив, як у машину вантажать його книжки.

— Там було щось таке, що могло б його скомпрометувати?

— Не думаю. Все небезпечне закопано в іншому місці. Навіть консерви.

Гребер кинув погляд на папір у руках Йозефа.

— А я саме збирався зайти до нього, — сказав він. — Хотів порадитись, що нам робити.

— Саме тому я сюди й прийшов. Немає ніякого сумніву, що в його квартирі гестапо влаштувало засідку.

Йозеф повернув Греберові повістку.

— Що ви думаєте робити?

— Не знаю. Листа я одержав щойно. А що ви зробили б на моєму місці?

— Утік би, — відповів, не вагаючись, Йозеф.

Гребер дивився у напівтемряву, де виблискував вівтар.

— Я спершу піду туди сам і спитаю, чого вони хочуть, — промовив він.

— Вам ніхто нічого не скаже, якщо їм потрібна ваша дружина.

Гребер відчув, як за плечима в нього пройшов холод. Але Йозеф говорив діловито, більш нічого.

— Якби їм потрібна була моя дружина, вони її просто заарештували б, як Польмана. Тут щось не те. Тому я й хочу піти туди сам. Можливо, немає нічого особливого, — сказав Гребер невпевнено. — І втеча буде помилкою.

— Ваша дружина єврейка?

— Ні.

— Тоді інша справа. Євреї в будь-якому випадку змушені рятуватися втечею. А чи не можна сказати, що ваша дружина кудись поїхала?

— Ні. Вона відбуває трудову повинність. Це не важко з’ясувати.

Йозеф задумався.