Генрік Сенкевич - Вогнем і мечем. Том перший

Він розсідлав коней, спутав їх і пустив пастися. Відтак назгрібав листя, вимостив із нього постіль, застелив чапраками і, накривши буркою, сказав Гелені:

— Лягай, мила панно, і спи, бо це найліпше, що можна зробити. Роса тобі оченята промиє, воно й добре буде. Я теж голову на кульбаку прихилю, бо я у собі вже кісток не чую. Багаття розводити не будемо, а то ще на світло якісь чабани набіжать. Ніч коротка, вдосвіта рушимо далі. Спи, мила панно, спокійно. Напетляли ми як зайці, хоч, правду кажучи, відійшли недалеко, але зате так сліди заплутали, що той, хто знайде нас, дідька за хвіст піймає. На добраніч, мила панно!

— На добраніч і вам, ваша милость!

Стрункий козачок став навколішки і довго молився, здіймаючи очі до зірок, а пан Заглоба узяв на плечі кульбаку і відніс її трохи осторонь, де нагледів собі місце для спання. Бівак для нічлігу було вибрано вдало — берег високий і сухий, а отже, без комарів. Густе листя дубів могло бути непоганим захистом і від дощу.

Гелена довго не могла заснути. Події минулої ночі відразу ж постали перед очима, а з темряви вирізнилися обличчя замордованих — тітки і братів. Здавалося, що її вкупі з їхніми трупами зачинили в сінях і що в ці сіни ось-ось зайде Богун. Вона бачила його змарніле обличчя і зведені від болю чорні соболині брови, й очі, втуплені у неї. Її пойняла невимовна тривога. А що як раптом у довколишній темряві вона й справді побачить два палахкотливих вогники…

Місяць на хвильку визирнув із-за хмар, освітив пучком проміння діброву і надав фантастичного вигляду стовбурам і гілкам. На лугах озвалися деркачі, у степу — перепілки; часом чулися якісь дивні далекі голоси чи то птахів, чи то нічних звірів. Поблизу форкали коні, що, поскубуючи траву і скачучи в путах, дедалі більше віддалялися від бівака. Але усі ці звуки заспокоювали Гелену, відганяючи фантастичні видіння і переносячи її у дійсність. Вони ніби говорили їй, що ці сіни, які весь час поставали у неї перед очима, і трупи рідних, і цей блідий Богун із помстою в очах — це обман почуттів, породження страху, і нічого більше. Ще кілька днів тому сама думка про таку ніч просто неба в пустелі смертельно б злякала її, а зараз, щоб заспокоїтися, вона мусила нагадувати собі, що вона й справді біля Кагамлика, далеко від своєї дівочої кімнати.

Голоси деркачів і перепілок її заколисували, зірки підморгували, а коли вітерець ворухнув гілки, загули хрущі на дубовому листі, і вона нарешті заснула. Але ночі в пустелі теж мають свої несподіванки. Уже розвиднілося, коли до неї долинули якісь страшні звуки, якесь гарчання, виття, хропіння, згодом квік такий болісний і пронизливий, що кров застигла у жилах. Вона підхопилася на рівні ноги в холодному поту, перелякана, і не знала, що робити. Зненацька перед очима в неї промайнув пан Заглоба, котрий без шапки, з пістолем у руці летів у бік цих звуків. За мить почувся його голос: «Ух-ха! Ух-ха! Сіромаха!» — гримнув постріл, і все стихло. Гелені здавалося, що минули віки, перш ніж під берегом вона знову почула голос Заглоби:

— А щоб вас собаки поїли! Щоб із вас шкури поздирали! Щоб ви на коміри жидам пішли!

У голосі Заглоби звучав справжній відчай.

— Ваша милость, що трапилося? — спитала дівчина.

— Вовки коней збахтажили.

— Єзус-Мар’я! Обох?

— Одного зарізали, другого так скалічили, що й версти не пройде. Уночі відійшли не далі, як на триста кроків, і кінець.

— Що ж ми робитимемо?

— Що робитимемо? Вистружемо палиці й посідаємо на них верхи. Хіба я знаю, що робитимемо? От горе та й годі! Здається, мила панно, дідько таки взявся нас занапастити — воно й не дивно, бо він Богунові або приятель, або брат рідний. Що робитимемо? Якби я знав, то конем став би. Принаймні тобі, мила панно, було б на чому їхати. Будь я шельмою, якщо мені колись доводилося мати таку халепу!

— Пішки підемо…

— Добре це милій панні у її двадцять весен, а не мені при моїй циркумференції по-хлопському мандрувати. Хоча що я кажу, у тутешніх місцях будь-який хлоп на шкапу стягнеться, і тільки одні собаки пішки ходять. Чиста тобі біда, Боже правий! Звісно ж, ми тут не сидітимемо, підемо, та коли ми дійдемо до тієї Золотоноші — хтозна. Якщо навіть на коні тікати не весело, то пішки взагалі річ кепська. Із нами зараз сталося найгірше, що могло статися. Кульбаки доведеться залишити, а харчі на власному горбу тягти.

— Я не дозволю, аби ваша милость сам ніс, і, що треба, теж понесу.

Заглобу приємно здивувала така рішучість дівчини.

— Моя мила панно, — сказав він. — Хіба я турок чи поганин, щоб допустив таке! Не для такої роботи рученята ці біленькі, не для такої роботи стан цей стрункий! Якось Бог дасть, я й сам упораюся, тільки відпочивати часто доведеться, бо, здавна будучи стриманим у їжі й питві, заробив я собі задишку. Візьмемо чапраки для спання і харчів трохи, а зрештою, їх не багато й лишиться, бо зараз нам треба як слід підкріпитися.

Тож вони й узялися снідати, причому пан Заглоба, забувши про своє хвалене стримування, старався так, щоб не було більше задишки.

Над полудень вони підійшли до броду, яким, напевно, від часу до часу користувалися і піші, і кінні, бо на обох берегах були сліди коліс і кінських копит.

— Може, це дорога на Золотоношу? — озвалася Гелена.

— Ба, спитати ж нема в кого.

Щойно пан Заглоба це сказав, як із далеку почулися людські голоси.

— Постривай, мила панно, сховаймося! — прошепотів пан Заглоба.

Голоси швидко наближалися.

— Ти що-небудь бачиш, ваша милость? — запитала Гелена.

— Бачу.

— Хто там іде?

— Сліпий дід із лірою. Підліток його веде. Зараз вони роззуваються. Теж через річку переходитимуть.

За мить плюскіт води підтвердив, що річку й справді переходять.

Заглоба з Геленою вийшли зі схованки.

— Слава Богу! — голосно мовив шляхтич.

— На віки віків! — відповів дід. — А хто ви такі?

— Християни. Не бійся, діду, на ось монету.

— Щоб вам святий Миколай дав здоров'я і щастя.

— А звідкіля, діду, йдете?

— Із Броварків.

— А ця дорога куди веде?

— До хуторів, пане, до села…

— А до Золотоноші не доходить?

— Можна, пане.

— А ви давно із Броварків вийшли?

— Учора вранці, пане.

— А в Розлогах були?

— Були. Але кажуть, що туди лицарі прийшли, бо битва була.

— Хто каже?

— У Броварках казали.