Стівен Кінг - Історія Лізі

href="ch2.xhtml#id32">[47] — головний приз, яким нагородило його журі конкурсу світової фантастики за роман «Порожні демони», цю ненависну їй книжку, і жбурляє його в протилежний кінець кабінету, дико зарепетувавши: «Будь ти проклятий, Скоте, будь ти проклятий!» Це вперше вона прокляла його в такій різкій та очевидній формі після тієї ночі, коли він застромив свою руку в оранжерею крізь зелене скло, ночі його кривавого була. Вона була тоді страшенно на нього розлючена, але ніколи у своєму житті вона не була так на нього розлючена, як тепер; якби він був тут, вона могла б його знову вбити. Вона просто не тямиться від шаленої люті, зриваючи весь цей непотріб зі стін, аж поки вони стали зовсім голі (небагато з тих речей, які вона кинула на підлогу, розбилися, бо підлога тут застелена м’яким грубим килимом — на щастя для неї, подумає вона згодом, коли до неї повернуться витримка та здоровий глузд). Рвучко обертаючись на всі боки, перетворившись тепер на справжнє торнадо, вона знову й знову викрикує його ім’я, волає: «Скоте!» і «Скоте!», і «Скоте!», кричить від горя, від болю втрати, кричить від люті; кричить, щоб він пояснив їй, як він міг її так покинути, кричить, щоб він повернувся, ох, як вона хоче, щоб він повернувся! До дідька усе так само, ніщо не залишилося тим самим без нього, вона ненавидить його, їй його бракує, у ній утворилася дірка, вітер, навіть холодніший за той, який налітав тоді з боку Єлоунайфа, тепер віє крізь неї, світ стає таким порожнім і таким нецікавим, коли в ньому немає нікого, хто вигукнув би твоє ім’я і покликав тебе додому. Наприкінець вона хапає монітор комп’ютера, який стоїть у меморіальному куточку, і щось у її спині застережливо тріщить, коли вона його підіймає, але трахати вона хотіла цю спину, голі стіни сміються з неї, сміються з її нестямної люті. Вона незграбно обертається з монітором у руках і з розмаху опускає його на стіну. Лунає оглушливий тріск — чи радше звук, схожий на брязь! — а потім знову тиша.

Не зовсім тиша, бо знадвору долинає сюрчання цвіркунів.

Лізі падає на засмічений килим, тихо схлипуючи десь у глибині себе. Кличе вона його тепер у якийсь спосіб чи вже ні? Чи кличе вона його назад у життя самою силою свого сердитого запізнілого горя? Чи прийде він до неї, як приходить вода крізь порожні труби? Вона думає, що відповідь на це буде

4

— Ні, — прошепотіла Лізі.

Тому що — хоч це припущення й здавалося божевільним — Скот, схоже, розташував етапи пошуку цього була для неї задовго до того, як він помер. Одним із таких етапів стала для неї розмова з доктором Олбернісом, наприклад, що виявився таким шанувальником великої-великої пихатої дірки на людині. Скот якось зумів роздобути Амендину історію хвороби і приніс її на ланч, на який запросив доктора Олберніса. А потім головний прикол: Містер Лендон сказав, якщо я коли-небудь зустрінуся з вами, я повинен розпитати вас про те, як він одурив медсестру того разу, в Нешвілі.

І… коли це він підсунув скриньку доброї матінки Дебушер під бременське ліжко, яке стоїть у сараї? Бо то був Скот, вона знає, що вона її ніколи туди не ставила.

У 1996 році?

(мовчи)

Узимку 1996 року, коли розум Скота зламався і вона мусила

(замовкни ж ти нарешті, Лізі!)

Гаразд… гаразд, вона мовчатиме про зиму 1996 року — поки що, — але це сталося саме тоді, відчуття не може її обманути. І…

Пошуки була. Але навіщо? З якою метою? Щоб на його етапах вона змогла подивитись у вічі істині, якої вона не може сприйняти одразу? Може бути. Можливо. Скот, певно, знав про все це, він співчував їй і тому намагався заховати найжахливіші таємниці за завісами або в скриньках, які так чудово пахнуть.

Добрий бул.

О Скоте, що в цьому доброго? Що може бути доброго в цьому болі та цьому смуткові?

Короткий бул.

Якщо так, то кедрова скринька була або кінцем пошуку або етапом, близьким до кінця, і в неї виникла думка, що коли вона подивиться трохи далі, то повернення назад уже не буде.

Моя дитино, зітхнув Скот… але тільки в її голові. Тут не було привидів. Лише спогади. Лише голос її мертвого чоловіка. Вона в це вірила. Вона це знала. Вона могла зачинити скриньку. Вона могла закрити завісу. Вона могла залишити минуле минулим.

Люба моя дитино.

Він завжди говорить так, як йому до вподоби. Навіть мертвий, він говорить лише так, як йому до вподоби.

Вона зітхнула — то був жалюгідний, самотній звук навіть для її власних вух — і вирішила не зупинятися. Зіграти роль Пандори, якщо так треба.

5

Єдиною іншою річчю, яку вона поклала сюди, щоб зберегти якісь спогади про ощадливий, не релігійний (але він був не менш урочистий, аж ніяк не менше) день їхнього шлюбу, була фотографія, зроблена на вечірці, яка відбулася в барі під назвою «Рок» — найнепристойнішому, найвульгарнішому, найзанедбанішому та найбруднішому рок-н-рольному барі у Клівз Мілз. На тій фотографії були зняті вона й Скот, коли вони починали свій перший танець. Вона була в білій сукні з мереживом, а Скот у простому чорному костюмі — мій костюм трунаря, називав він його, — який він купив спеціально для цієї події (а потім одягав його знову й знову, коли в ту зиму вони їздили по книжкових ярмарках із його «Порожніми демонами»). На задньому тлі тієї світлини вона могла бачити Джодоту й Аменду, обидві до неймовірності молоді й гарні, з високими зачісками, з долонями, піднятими для оплесків. Вона дивилася на Скота, а він усміхався до неї, обхопивши руками її за стан, і, о Господи, яким довгим було тоді його волосся, воно майже спадало йому на плечі, а вона й забула про це.

Лізі помацала поверхню фотографії пучками пальців, ковзаючи ними над людьми, що були присутні на події, яку можна було б назвати СКОТ І ЛІЗІ, ПОЧАТОК!, і відкрила для себе, що вона навіть пам’ятає, як називався той оркестр із Бостона («Розгойдані Джонсони», дуже кумедна назва) і пісня, під яку вони танцювали перед своїми друзями: «Надто пізно — і повернення нема!» у виконанні «Братів Корнеліус та Сестри Рози».

— О Скоте! — сказала вона.

Ще одна сльоза скотилася по її щоці, й вона недбало витерла її. Потім поставила фотографію на освітлений сонцем кухонний