Віктор Гюго - Знедолені

— Помирає черниця. Приходить лікар і підтверджує: одна з черниць померла. Тоді влада надсилає труну, а наступного дня — похоронні дроги і смолоскипників, які мають відвезти труну на кладовище. Смолоскипники прийдуть, піднімуть труну, а в ній нічого не буде.

— Покладіть туди що-небудь.

— Мерця? У мене його нема.

— Ні, не мерця.

— А кого?

— Живого.

— Якого живого?

— Мене, — сказав Жан Вальжан.

Фошлеван, який уже був опустився на стілець, підскочив, наче під ним вибухнула міна.

— Вас!

— А чом би й ні?

Жан Вальжан усміхнувся своєю рідкісною усмішкою, схожою на промінчик сонця на зимовому небі.

— Бачу, ви смієтеся. Ви говорите несерйозно.

— Цілком серйозно. Мені треба вибратися звідси?

— Треба.

— Я ж вас просив знайти для мене кошика й накривку!

— Ну то й що?

— Моїм кошиком буде труна, а накривкою — чорний креп.

— Білий креп. Черниць ховають у білому.

— Нехай і білий. Мені треба звідси вибратись, і щоб ніхто не бачив мене. Це можливий спосіб. Але спершу розкажіть, як усе воно відбувається. Де стоїть та труна?

— Порожня?

— Атож.

— Унизу, в кімнаті, яку називають покійницькою.

— А де вона, та покійницька?

— У нижньому поверсі. Там одне заґратоване вікно, що виходить у сад і зачиняється ззовні віконницею, і двоє дверей: одні в монастир, другі — в церкву.

— Яку церкву?

— У загальну церкву, куди заходять із вулиці.

— Ви маєте ключі від тих двох дверей?

— Ні. Я маю ключ тільки від дверей, які виходять у монастир. А ключ від дверей у церкву — у воротаря.

— Коли воротар відчиняє ті двері?

— Коли приходять смолоскипники. Як тільки труну виносять, двері зразу зачиняються.

— Хто забиває труну?

— Я.

— Хто накриває її поховальним покривалом?

— Я.

— Ви сам-один?

— Жоден інший чоловік, крім лікаря, не має права зайти до покійницької. Це навіть на стіні написано.

— Ви зможете сьогодні вночі, коли в монастирі всі спатимуть, заховати мене в покійницькій?

— Ні. Але я можу заховати вас у темній комірчині, що виходить у покійницьку. Я там держу своє знаряддя для поховання і замикаю її своїм ключем.

— О котрій годині приїдуть завтра похоронні дроги?

— Годині о третій дня. Ховати мають на кладовищі Вожирар, перед смерканням. Кладовище звідси не близько.

— Я просиджу у вашій комірчині всю ніч і півдня. Я зголоднію.

— Я принесу вам що-небудь.

— Ви прийдете і заб’єте мене в труну годині о другій.

Фошлеван відсахнувся і заломив пальці на руках.

— Це неможливо!

— Ет! Узяти молоток і вбити цвяхи у віко!

Те, що Фошлеванові здавалося неймовірним, було простим ділом для Жана Вальжана. Йому доводилося бувати і в складніших халепах. Адже він не раз утікав із каторги. А чого тільки не витерпиш, щоб вирватися на волю! Дати забити себе в ящик і нести, мов тюк, довгий час не ворушитись і знаходити повітря там, де його нема, стримувати дихання цілими годинами, задихатись, але не вмирати, — такий був один із похмурих талантів Жана Вальжана.

Фошлеван, трохи отямившись, вигукнув:

— Але як ви будете дихати?

— Якось дихатиму.

— У тому ящику! На саму лиш думку про це я задихаюся!

— Ви, звичайно, маєте свердлика. Зробите кілька дірочок біля мого рота, а віко приб’єте нещільно.

— А як вам заманеться кахикнути або чхнути?

— Той, хто втікає, не чхає і не кахикає.

І Жан Вальжан додав:

— Дядечку Фошлеван, треба зважуватись. Або дати себе схопити тут, або вибратися звідси на похоронних дрогах.

Рішучість Жана Вальжана нарешті вплинула на старого.

— А й справді, іншої ради немає, — пробурчав він.

— Мене непокоїть тільки одне: як усе обернеться на кладовищі, — сказав Жан Вальжан.

— О, якраз це мене не турбує! — вигукнув Фошлеван. — Гробарем там дядечко Метьєн, старий п’яничка. Ось я вам розповім, як усе буде. Ми приїдемо незадовго до смерку, за три чверті години до того, як зачиняються ворота кладовища. Я йтиму за дрогами — це мій обов’язок. У кишені в мене будуть молоток, долото й обценьки. Дроги зупиняться біля ями, смолоскипники протягнуть під труну мотузки і спустять вас у могилу, священик прокаже молитви, перехрестить яму, побризкає святою водою й піде собі. Я залишуся сам із дядечком Метьєном. Одне з двох: або він буде вже п’яний, або ще не п’яний. Якщо він не п’яний, я скажу йому: «Ходімо перехилимо по чарці, поки «Спіла Айва» відчинена».

Я веду його до шинку, напуваю, — а дядечку Метьєнові небагато треба, — вкладаю старого під стіл, беру його перепустку й повертаюся на кладовище. Ви матимете справу тільки зі мною. Якщо він уже буде п’яний, я скажу: «Іди собі, я все зроблю сам». Він піде, а я витягну вас із ями.

Жан Вальжан подав Фошлеванові руку, яку той схопив зі зворушливою селянською щирістю.

— Домовлено, дядечку Фошлеван. Усе буде гаразд.

«Тільки не сталося б чогось непередбаченого», — подумав Фошлеван.

5. Бути п’яничкою ще не означає бути безсмертним

Наступного дня перед заходом сонця рідкі перехожі на Менському бульварі скидали шапки, проводжаючи поглядом старовинні похоронні дроги, прикрашені зображенням черепів та схрещених кісток і скляними слізьми. На дрогах стояла труна під білим покрівцем, на якому лежав великий чорний хрест, схожий на мерця з розкинутими руками. За дрогами їхала жалобна карета, в якій сидів священик у стихарі та хлопчик-півчий у червоній камилавці. Обабіч дрог ішло по двоє смолоскипників у сірих лівреях із чорними вилогами. Позаду плентав, накульгуючи, старий в одежі робітника. Цей кортеж прямував на кладовище Вожирар.

Кладовище Вожирар, на відміну від інших паризьких кладовищ, мало свої особливі порядки. Бернардинки-бенедиктинки монастиря Малий Пікпюс дістали право ховати своїх покійниць в окремому кутку кладовища пізно ввечері. Змушені через це працювати на смерканні, а то й уночі, гробарі скорялися тут особливому розпорядку. Брама й хвіртка кладовища Вожирар зачинялися перед заходом сонця — згідно з розпорядженням міського управління, що стосувалося всіх паризьких кладовищ. Якщо котрийсь гробар на той час затримувався на кладовищі, він міг вийти, тільки пред’явивши свою перепустку, виписану дирекцією похоронної служби. Якщо в гробаря такої перепустки не було, він називав себе, воротар виходив зі своєї сторожки, впізнавав порушника розпорядку і відчиняв йому ворота ключем; гробар виходив, але в цьому випадку з нього брали п’ятнадцять франків штрафу.

Сонце ще не зайшло, коли дроги з білим покрівцем і чорним хрестом звернули на під’їзну алею кладовища Вожирар. Старий, що шкандибав за дрогами, був не хто інший, як Фошлеван.

Поховання матері Розп’яття в склепі під вівтарем, вихід Козетти з монастиря, проникнення Жана Вальжана в покійницьку — усе це відбулося без найменшої заминки.