Олена Печорна - Фортеця для серця

байдуже. Однаковісінько. Аби чути, як плаче скрипка всередині. Голосить, сміється, тремтить… З нею щемно, без неї тужно, хоч серце з’їж. Олексій мучився тиждень-другий, а потім зривався й летів у ті забуті Богом Бувальці, як на прощу, щоб просто побачити… А коли й не побачити, то постояти під вікнами. Заспокоював себе: мовляв, грається. Навіть машину часто-густо лишав серед поля і йшов пішки, ховався попідтинню, як злодюжка останній, щоб зловити в освітленому вікні її тінь. Дожився. Ловить тіні… А сказати «годі!» не може, бо тої самої миті світ зробиться нудний.

— Що тобі снилося цієї ночі?

— Я малювала.

— Уві сні?

— І ввіч.

— Я зараз приїду.

— Ти що, я в школі! І так усі плескають. Твій «Порш» і сліпий у Бувальцях уже знає.

— Я приїду іншою машиною.

— А потім?

— Ще однією.

Її голос чи то сміється, чи плаче:

— І надовго їх вистачить?

— На наш вік вистачить.

— Жартуєш?

— Лише дозволь.

Слова — бульки, бо він приїздив усе одно, коли міг і коли хотів. Не з’являвся місяць, потім їздив щодня. А телефон ставав гарячим від дихання й слів кожного, як казала бабця Зоя, Божого вечора. Віка ж лаялася, не криючись:

— Лесю… Ні, ну ти скажи, як його дружина цього не помічає, га? Він же теревенить більше від сільської баби.

— Не знаю.

— Певно, думає, що про роботу. Точно! Воно ж депутат!

— Віко…

— Що? — Притислася міцно, обійняла й прошепотіла на вушко: — Закохалася?

Леся мовчала. Якби ж хто розтлумачив їй, яке воно, те кохання.

* * *

«Кохання —

це коли джміль знаходить невидиму квітку

серед лугу,

де від барв ріже око».

Леся помітила це першою й нікому не сказала. Жодній живій душі. Навіть квітці. Усе було, як завжди, хіба що весна пробивалася всюди. У повітрі пахло чимось живим, а ще воно ворушилося. Малеча, середні класи й випускники вибігали на шкільне подвір’я галасливою юрбою, щойно лунав дзвоник, сповіщаючи про перерву. Чи про малу, чи про велику — байдуже. Головне, щоб до сонця й на першу траву. Навіть учителі не стримувалися: якнайшвидше заносили журнали в учительську й виходили на ґанок чи просто ставали коло відчинених вікон. Леся дуже любила стояти коло вікна. З першим теплом вона відчиняла його у своєму кабінеті навстіж, щоб і яблунька могла потрапити на урок. Дівчина, коли ніхто не бачив, торкалася гілочок, перевіряючи, чи скоро з крихітних пуп’янків з’явиться рожеве марево квіту. Ніби весілля чекала… яблуневого.

Коли вперше помітила Ростика, уже й не пригадає. Може, той приходив до кого зі старшокласників за ділом. Власне, хлопця важко було не помітити — надто яскрава особа. Ох і попсував він нерви всьому педагогічному колективу, доки два роки тому вчителі не випхали хлопця в доросле життя й полегшено зітхнули: мовляв, як утне щось серйозніше, то вже не наш, а батьківський головний біль. До речі, батьки були цілком порядні люди, заможні, мали два бутики на базарі й могли дозволити собі придбати майже все, крім синової покори. Таких, як він, називають поганими хлопцями.

Ростик навик курити ще в початкових класах, алкоголь поспитав не набагато пізніше, іноді бавився травичкою, виміг у батьків крутий байк і ганяв Степовим зі швидкістю вітру. Навчанням не журився, хоч був не з дурних. Друзів заводив швидко й так само швидко відкидав зайвих. Ковтав свободу, ловив кайф, жив легко, як вільний птах… До того весняного ранку.

Леся й припустити не могла, нащо Ліля вийшла у двір, ба навіть стояла з однокласницями. Ті ж, помітивши Ростика, дружно оголили зуби, бо нічого більше при дорослих оголити не могли.

— Ото б прокататися!

— Звір, а не мотоцикл!

— Галько, замовкни! Почує.

— І нехай! Я б із таким прокаталася хоч до старої ферми, хоч за ферму.

— Куди?

— А що? Кльовий пацан!

Але пацан і не дивився на дівчат. Якби навіть перечепився об котрусь, то навряд чи завважив би. Хіба вітер помічає колоду посеред поля? Отож! Але того дня Ростикові судилося перечепитися… об сірі очі. Чисті-чисті. Неначе у воду з головою шубовснув і не знав, чи допливе до берега. І де той берег, не бачив.

— Дівчата, помітив!..

— Ой! Справді! Дивиться!

— На кого?

— На кого, на кого? Мо’, на вас, курки скубані?..

— Галько, ну ти й шкура!

— Покататися кортить!

— Дивись, щоб не гепнулася! Пішов. Озирається.

— Ги-ги-ги!

Дівчачий сміх прогнав хлопця — тільки курява стіною стала. Старшокласниці гиготіли навперебивки, не всміхалася лише одна — та, що мала сірі очі. До тих очей хлопець несподівано для себе приїхав наступного дня, потім ще, знов і знов. Ці часті візити завважили всі. Певна річ, і директриса. Йосипівна навіть бігала лаятися з розбишакою, махала руками, як вітряна електростанція найвищої потужності, проте поганих хлопців хіба якась станція зупинить? Усе одно приїздив. І навіть міг гайсати довкола школи з такою швидкістю, що дівчата зі страху заплющували очі.

— Ото нарване!..

— Круто!

— Капець!

Хлопці курили з ним поза школою, а на вечірках напивалися, мов барила. Прагнули бути схожими на дорослих, а лишалися чомусь хлопчаками.

— Ростику, дай покататися!

— Спробуй.

— Ото важелезне!

— Дивись, он колінця тремтять! Малий ще!

— А давно він у тебе?

— Зі школи.

— То ти вже в школі був чувак!

Чувак був чуваком від сповитка. Крутелик, але мав у собі й серце. Еге, і плакало воно, окаянне, аж скавучало… Як день не бачить сірих очей, то ладен із грудей його вишкребти, щоб не боліло… нестерпно. Леся нишком придивлялася до Лілі… Чи помічає? Здається, ні. Як завжди. Малює райдуги й квіти… Непогано малює. А головне — яскраво, аж в очі б’є. І як оця невидимка може малювати таке? Яка ж ти є, прозора квітко, насправді? Як дізнатися?

Він дізнався. Підстеріг після школи, спинився поруч, аж курява до неба пішла, зиркнув прямісінько в очі й прошепотів:

— Сідай.

І Ліля сіла. Просто й легко, ніби чекала тієї миті всі сірі роки, чекала, щоб розмалювати життя раз і назавжди. І вже не на папері.

— Лілю, це, звісно, не зовсім моє діло, але… будь обачна…

У відповідь очі світяться, як сотні схмелілих світлячків у нічному морі, а воно гойдається туди-сюди й не може втримати ніжності.