Олена Печорна - Фортеця для серця

— Дурненька. У кого? Ви ж чорне й біле…

— Ні, ми ціле.

Леся дивилася, як на голих гілках одна за одною вибухають рожеві квітки й друкувала:

«Кохання — це коли нічого не зрозуміло.

І впевненості нема.

Є лише відчуття».

* * *

Того року весна наворожила розлуку. Першою з Бувальців випурхнула Віка. Несподівано й раптово. Увечері після телефонного дзвінка жінка вийшла замислена, обійняла Богданчика й обцілувала всього аж до маківки.

— Віко, що з тобою?

— Що?

— Я ж бачу. Розповідай.

— Мені… запропонували роботу. Поплатну й ніби нічого складного.

— А таке буває?

— Певно… Словом, є чоловік…

Леся пирснула:

— Хороший початок.

— Ну тебе!.. Він інвалід. Три роки тому потрапив в аварію, тепер — на інвалідному візку.

— Бідолашний.

— Та ні… Справжній чоловік! Рук не згорнув. І сам, здається, чудово дає собі раду — тільки перші два роки стороння допомога потрібна була.

— То ким ти працювати в нього збираєшся?

— Заспокійливим для матусі. Жінка жвава, по закордонах літає, присвятити себе синові не може, але їдьма їсть, щоб мав коло себе медичного працівника, а заразом щоб хтось господарство порав. Їй так спокійніше.

— А хто він?

— Історик за фахом. Заробляє, пишучи статті для всяких видань… Дядько самостійний, але матусю поважає. Опирався довго, але згодився. Микитівна, старша медична сестра, секретну інформацію виказала й добре слівце за мене закинула. От тільки вирішувати треба негайно. Мамуся за тиждень вилітає за кордон на півроку.

— Віко… А Богданчик?

Молода мама притисла рожевощоке диво до грудей.

— Крім мене… Богданчик нікого не має. Лише він і я. А тут гроші добрі платять… Дуже добрі… У євро… Навіть для обласного центру то цілий статок. А ми ж не можемо вічно по чужих оселях тулятися, я маю подбати і про свій власний куточок… Нехай крихітний, але щоб свій…

Жінка замовкла, а Богданчик смішно висолопив язика.

— Лесю, що робити?

— Не знаю… Їхати. Спробувати варто. Відмовитися завжди встигнеш.

— А Богданчик із ким буде? Де?

— З нами. Три няньки хіба ради одному козакові не дадуть? А ти приїздитимеш… Або ми до тебе. У мене он сесія остання за місяць. Із собою Бодя візьму. Тіточка Віра зрадіє гостям, перебудемо в неї. Ти навідуватися зможеш… А там вихідні… хоч якісь.

— Але ж ти на роботі!.. І тітка Дуся!.. Може, із собою забрати? Няньку найму… Це дешевше буде…

В іншій кімнаті щось із тріском гепнулося. Дівчата занишкли, коли на порозі раптом з’явилася розпашіла бабця Зоя.

— Це що ти надумала, Віко? Щоб я Богданчика кому віддала? Еге! Та ми з ним і город порати будемо, і господарство!.. Він же золотце моє!.. Правда? Ходи сюди, мій маленький… Вигадала мамка таке… Забрати кудись хоче. Ось ми їй дамо прочухана, еге? Ну-ну-ну! Посварися пальчиком.

Малий щасливо плювався слиною й грізно трусив пальцем на всі боки. Про всяк випадок. Віка втирала сльози, а старенька мало не танцювала з хлоп’ям по хаті, аби лишили крихітку. Не сумнівайтеся, вона вже справиться… Ще й як! Схвильована мати охопила голову руками й годину сиділа нерухомо, навіть очей не підводила… Потім дістала папір, ручку, щось на щось помножила, підрахувала, заплакала й до сина кинулася, обійняла, виціловує:

— Кепська в тебе мама…

Малий цмокав долоньку й тулив до маминих губ.

— Ти мене не забудеш, Бодю? Тільки не забудь мене!..

Леся похапцем відвернулася, боячись, що хтось помітить сльози. Хіба це розлука? Розлука — коли розлучаються двоє, а тут мати живцем краяла шмат серця. Мусила.

За кілька тижнів пізня весна струсила чисті роси з високих трав і нагадала про другу розлуку. Ця була справжньою. Майже. Розлучилися двоє. От тільки разом ніби й не були. Леся так і не зрозуміла, чи була то її розлука. Просто один шанований депутат нагально відлетів за кордон на цілих два місяці, щоб збудувати ще одну філію сімейного бізнесу. З ними, з депутатами, таке траплялося. Щоб краще переконати народні маси, нашвидкуруч започатковували важливу державну справу, і народний обранець служив їй на користь, а заразом і про свою дбав… Чи навпаки…

І ніби все чудово, але треба ж такому статися… У п’ятизірковому готелі під палючим сонцем Греції бідолаха втратив спокій. Забув, що то таке. Ні засмагла дружина, подібна до стиглого манго чи ще до чогось смачнішого й екзотичнішого, ні закордонні колеги, ні місцеві краєвиди, ні екскурсії, ні навіть пантеон богів не змогли витерти з пам’яті крихітного світу на кілька десятків сільських хатинок. Олексієві здавалося, що саме там б’ється серце… чи пульс, а тіло існує окремо. Дихає, їсть, навіть кохається на розкішних простирадлах із зображенням Афродіти, проте не живе.

Лесі ж бракувало часу на рефлексії, навіть на малювання його не було. Дівчина тішила малого Богданчика, поралася в господарстві, ходила на роботу, а згодом поїхала на сесію. На останню. Як і обіцяла Віці, забрала із собою Бодя, хоч бабця Зоя грозилася на порозі лягти й не пустити до окаянного міста. Але тітка Дуся вмовила, щоб дитина побула коло матері. Малий на новому місці поводився напрочуд спокійно: грався, їв, спав, лепетав щось своєю дитячою мовою, намагався ступити перші кроки. Тітка Віра так зраділа несподіваному гостеві, що геть забула за свої чаї й перейшла на молочні каші та дієтичні дитячі супчики. Тішилася, з рук не спускала, випроводжала, мало в плечі не виштовхувала Лесю на навчання й екзамени, аби наодинці лишитися з малим. Увечері на годинку, а то й дві приїздила Віка, роззувалася і з порога летіла до сина, неначе могла не встигнути чи проґавити щось дуже важливе.

— Що він їв? А як спав? Зубик виліз? О, а синець звідки?

Малий сміявся й простягав до мами рученятка.

— Не забув. Ріднесенький мій, скучив за мамою?

Бодь пищав і плескав у долоньки, а Віка нишком ховала очі, щоб ніхто не бачив сліз, надто коли йшла від сина. Цілувала вже сонного, малювала в повітрі над дитиною хреста, зупинялася на порозі й кілька хвилин дивилася, вбираючи поглядом свою кровинку.

— Ти ж завтра приїдеш! Дивись, як пізно!..

— Нічого. Ще трошечки.

— А Руслан Віталійович не проти, що ти щодня тікаєш?

— Нічого не каже, але я не признаюся, куди йду. Ще дізнається, що з дитиною… Звільнить.

— Ох, Віко, Віко, мій ти