Ернст Юнгер - В сталевих грозах

Здавалося, ще не все втрачено. Я прошепотів фенриху Вільскі, щоб він повз наліво й кулеметом заткав прогалину. Він дуже скоро повернувся і повідомив, що далі за двадцять метрів усі вже поздавалися. Там були підрозділи іншого полку. Досі я лівою рукою, як за кермо, тримався за жмут трави. Тепер вдалося обернутися, й мені відкрилося дивне видовище: англійці частково проникли в ті ділянки траншеї, що зліва примикали до нашої, частково ж рухались уздовж неї з баґнетами напоготові. Не встиг я усвідомити близькість небезпеки, як мене накрила нова, ще більша несподіванка: за спиною на нас насувалися інші нападники, що вели полонених з піднятими руками! Це означало, що майже відразу після того, як ми пішли на штурм, ворог проник у покинуте село. І тепер він затягнув мішок, відрізавши нас від наших з'єднань.

Події розгортались усе стрімкіше. Кільце англійців і німців оточило нас, вимагаючи скласти зброю. Зчинилося замішання, як на кораблі, що йде на дно. Слабким голосом я підбадьорював тих, хто був поруч, до бою. Вони стріляли по своїх і чужих. Ті безмовно чи з криками падали навколо нашої маленької купки. Зліва два велетні-англійці запускали свої баґнети в траншею, з якої тягнулись благальні руки.

Почулися пронизливі вигуки й серед нас: «Все пропало! Кидайте рушниці! Не стріляйте, товариші!»

Я подивився на двох офіцерів, що стояли зі мною в окопі. Вони, стенувши плечима, усміхнулися й скинули свої портупеї на землю.

Вибір залишався невеликий: або полон, або куля. Я виповз із окопу й, заточуючись, рушив на Фаврей. То було, як у страшному сні, коли ноги не відриваються від землі. Єдиною сприятливою обставиною був, мабуть, хаос, в якому частина людей вже частували один одного сигаретами, а частина ще була зайнята взаємною різнею. Два англійці, що вели загін полонених 99 полку на свої лінії, заступили мені дорогу. Я підніс до того, що стояв ближче, пістолет і вистрелив. Другий пальнув у мене з рушниці, але схибив. Ці рвучкі рухи знов погнали кров, що світлими поштовхами забила з легень. Стало легше дихати, і я пустився бігти вздовж траншеї. За одною з поперечин посеред групи людей, що безперервно стріляли, скорчився лейтенант Шлеґер. Вони приєдналися до нас. Кілька англійців, що йшли по полю, зупинилися, встановили на землі кулемет Люїса й обстріляли нас. Крім мене, Шлеґера та ще двох всі полягли. Шлеґер, який був дуже короткозорий і загубив окуляри, розповідав мені пізніше, що нічого тоді не бачив, окрім мого планшету, що метлявся вгору-вниз. Він йшов тільки за ним. Велика втрата крові дала мені відчуття свободи й легкого сп'яніння. Єдине, що мене непокоїло — це думка, як би не заламатися завчасу.

Нарешті ми дісталися до земляного насипу у формі півмісяця справа від Фаврейю, з якого пів десятка важких кулеметів поливали вогнем усіх підряд. Отож, тут був ще просвіт чи принаймні острівець у мішку оточення; наше щастя нас не зрадило. Ворожі кулі розстрілювали пісок шанців, офіцери кричали, збуджені люди металися в різні боки. Підофіцер санітарної служби шостої роти здер з мене гімнастерку й порадив негайно лягти, бо інакше через кілька хвилин я спливу кров'ю.

Мене загорнули у плащ-палатку й понесли краєм села Фаврей. У супроводі йшло кілька людей з моєї та шостої роти. Село вже кишіло англійцями, тож довелося недовго чекати, як нас обстріляли з найближчої відстані. Кулі тріщали й впивалися в людські тіла. Санітара шостої роти, який тримав задній кінець моєї плащ-палатки, постріл у голову звалив на землю; я впав разом із ним.

Маленька групка розпласталася по землі й поповзла, обстрілювана зусібіч, до найближчої заглибини.

Я залишився сам, загорнутий у плащ-палатку, на полі, майже байдуже очікуючи кулі, яка покладе край цій одіссеї.

Між тим навіть у цьому безнадійному становищі мене не полишили; мої супутники не спускали з мене очей і вже скоро доклали зусиль для мого порятунку. Поряд зачувся голос єфрейтора Генґстманна, високого білявого нижньосаксонця: «Я візьму пана лейтенанта на плечі, прорвемося або тут поляжемо!»

На жаль, не прорвалися; надто багато рушниць чигало напоготові на краю села. Генґстманн пустився бігти, я руками тримався йому за шию. Тут же зчинилася така стрілянина, як на стрільбищі, коли опрацьовують стометрову мішень. Після кількох серій тонке металеве дзижчання сповістило про постріл, що змусив тіло Генґстманна тихо обм'якнути піді мною. Він упав безгучно, але я відчув, як смерть заволоділа ним ще раніше, ніж ми торкнулися землі. Я вивільнився з його рук, які ще міцно мене тримали, й побачив, що куля пробила йому каску й скроні навиліт. Цей сміливець був учительським сином з-під Ганновера. Щойно я знову став на ноги, як знайшов його батьків і про все їм доповів.

Цей страшний приклад не відлякав другого помічника наважитися на ще одну спробу мого порятунку. То був сержант санітарів Стрихальскі. Він узяв мене на плечі й, незважаючи на зливу куль, що знову засвистіли навколо нас, щасливо доніс до недосяжного закутка найближчого підвищення.

Стемніло. Товариші підібрали плащ-палатку якогось загиблого й понесли мене самотньою місцевістю, над якою спалахували колючим промінням близькі й далекі зірки. Я спізнав те жахливе відчуття, коли раптом починає бракувати повітря. Запах сигарети, яку хтось курив за десять кроків від мене, ледве мене не задушив.

Нарешті ми дісталися до перев'язочного бліндажа, в якому справував свою службу мій приятель доктор Кай. Він наколотив мені пресмачного лимонаду й заштриком морфію занурив у блаженну дрімоту.

Нестерпна їзда до військового лазарету наступного дня стала останнім суворим випробуванням для моєї життєвої сили. А тоді я перейшов у руки сестер і продовжив читання «Трістрама Шенді» з того місця, де його урвав наказ про наступ.

Дружнє співпереживання полегшувало мені періоди регресій, властивих для легеневих поранень. Солдати й офіцери дивізії відвідували мене. Однак учасники штурму Сапіньє всі полягли, або ж, як Кіус, опинилися в англійському полоні. Подружжя Плянко, коли на Камбре вже падали перші снаряди противника, що поволі здобував територію, прислало мені милого листа, а ще відірвану від себе бляшанку молока та єдину диню, яка вродила на їхньому городі. Гіркі дні у них були ще попереду.

Мій останній джура теж не став винятком у довгому ряді попередників: Він залишався при мені, хоча й не мав права на харчування в лазареті, отож йому доводилося жебрати їжу на кухні.

Коли нудишся в ліжку, намагаєшся всіляко розважитися; отож я гаяв час, підраховуючи всі свої поранення.