Юрій Павлович Винничук - Аптекар

Мені було прикро, що я не міг взяти участь у дискусії на боці Немирича, але така була моя доля — не бути собою. У такі моменти мені здавалося, що я зробив помилку, погодившись на пропозицію Мартина та не поїхавши до черкаського полковника. Там-то я був би у своїй тарілці і, може, разом із Немиричем спробували б втілити його плани, бо його трактат був надзвичайно докладним і, з погляду мистецтва ведення війни з московитами, досконалим.

— Ви ще не розумієте, — продовжив Немирич, — не розумієте, що нема ворога підлішого, жорстокішого і брехливішого за мосха. Навіть із турками і татарами можна дійти згоди й домовитися про щось. Але не з мосхом. Підступність у них розлита в крові. І поки ми будемо грузнути у чварах, вони скористаються тим, аби нас розколоти остаточно, а потім по черзі загарбати.

— Річ Посполита не така слабка, — промовив Зіхініус, — адже ми вже ставили Москву на коліна.

— Ставили в союзі з козаками, — погодився Немирич. — Але не добили. За той час вона знову зміцніла. У своєму трактаті я власне написав про те, що не варто чекати їхньої експансії, а напасти першими. Їхня сила переважно в людях, а не у воїнах, в кількості, а не в якості. Рідко який народ піддається так сильно паніці, як мосхи. Згадайте битву під Оршею, коли у 1514 році князь Костянтин Острозький розгромив їхнє військо. Тоді така паніка охопила мосхів, що їх більше загинуло в болотах, аніж від куль та шабель.

— Еге ж, не вистачає нам ще й самим розпочинати війну, — похитав головою Зиморович.

— Війна почнеться так чи так. Але ініціатива буде тоді не в наших руках.

— Мосхи наразі уникають війни, — сказав Зіхініус. — Навіщо їх зачіпати?

— Бійся не тих, хто воює, а тих, хто уникає цього, — стояв на своєму Немирич. Мабуть, він остаточно переконався, що в нього тут нема однодумців.

— Ой, не нагадуйте мені про Московію, — похитав головою Урбані, — я був у тому поході з нашим королем. Убогішого краю ще не бачив. Люди живуть у хлівах. Їм не страшна жодна війна, бо хати з колод, які вони собі поскладали, можна відновити у будь-якому місці знову. Їм нема чого втрачати. Худоби в них дуже мало, ані садів, ані городів нема. Є лише спільні поля. Якщо на мосхів напасти, вони будуть відступати, залишаючи по собі випалені ниви й села. А на такі великі терени нам доведеться йти з обозом, який вдесятеро буде більшим за армію. Інакше почнеться голод. Адже ж і тоді ми теж не гребували кониною, воронами, жабами та корінням рогозу. Я був молодий, то всі ці негаразди подужав, а скільки наших померло від такого харчування!

Несподівано устряв Франц:

— Війна — це прекрасно, — проказав він, мовби смакуючи кожне слово. — Війна очищає. Це як дощ після тривалої посухи. Війна — це таємниця, епос, молодість, сп'яніння, божевілля. Мир і війна нерозлучні, бо саме в мирі зароджуються паростки війни. Мир і війна схожі, бо між слабістю і миром, як і між жорстокістю та війною існує дуже примарний зв'язок. Якщо вам здається, що ви живете в мирі, то помиляєтеся. Ви живете при зародженні війни. Саме у цей час, коли ми сидимо за столом, вона кільчиться, а незабаром і завруниться. І ми всі відчуємо її на смак і дотик.

Його слова сприйняли більше, як жарт, і розмова далі схилилася до буденніших тем.

— Подумати тільки, — промовив доктор Геліас, накладаючи тарелю тушкованої капусти, — ще не так давно люди частувалися з одного полумиска, брали руками м'ясо, розкладене на одній дошці, випивали зупу з однієї миски і мочили вуста в одному пугарі.

— Не думаєте, що це єднало їх більше, ніж нас? — запитав Зиморович. — Ми користуємося не тільки окремим начинням, але виделки, ножі і ложки призначені окремі для кожної спільної страви. І кожен із нас, накладаючи страву, пильнує, аби тим приладдям не доторкнутися своєї тарілки. Кожен з нас мовби замкнений у невидимій клітці.

— Але, панове, коли ми виїжджаємо на природу і влаштовуємо почастунок, то ведемо себе, як наші предки, — засміявся пан Ґайдер. — Хліб ламаємо руками, а окремого приладдя для кожної страви вже нема. Природа нас вивільняє з невидимих кліток.

Коли всі наситилися і добряче закропили страву, у когось виникла ідея, аби Немирич прочитав свої вірші, бо ж був ще й поетом. Він довго не комизився і прочитав вірша на добрій латині.

Сонце, мов розімліла ящірка,

Дівчата висипають з кошиків виноград,

І виростають у них несподівані перса.

Кохана моя, волосся твоє — ніч без кінця і без краю.

Послухай, може, востаннє дано нам любити —

Не відгортай моїх рук,

Дай напитись мені з цього келиха,

Повного аж по вінця гарячим медом літа.

Не знати, що завтра чекає — смерть чи неволя.