Ілона Волинська - Ірка Хортиця приймає виклик

— От дурненький, — знизала плечима блондинка. — Ти, ти! — Тонкий пальчик із художнім манікюром указував якраз між супротивниками.

— Вона показала на мене, — упевненим голосом сказав Кречет.

— Ні, на мене! — гаркнув Рудий. — А ти, пташко, відпочинь!

Крекчучи від болю, суперники повернулись один до одного й слабкими пальцями знову вчепилися в горлянки.

Блондинка задерла голову. Вона реготалася.

— Вона наша! — гаркнув Балабан.

— Ні, наша! — стукнув кулаком по долоні Ментівський Вовкулака.

Гігантські вовки, грізно гаркаючи, припали до землі. Величезні соколи широко розпростерли крила.

— Стіни вже немає,— буркнула Тетянка. — Вони зараз знову кинуться один на одного. — Ти хоча б оту заразу звідтіля зсадив! — Дівча різко повернулось до здухача, тицяючи пальцем у блондинку, котра граційно притулилася до кам’яної стели. — Хлопці ж зараз повбивають одне одного!

Здухач рвучко кивнув і кинувся вниз. І відразу ж Богдан, сповнений рішучої незгоди, щось закричав крізь сон. Сплячий хлопчак вигнувся, струшуючи із себе кота, а здухач засмикався, немов маріонетка, яку водить туди-сюди за шворочки п’яний ляльковик.

Сміх-дзвіночок знову поплив над галявиною.

Меч вивалився в здухача з рук. Перевертаючись, полетів униз. Кінчиком чиркнув по палаючій червоним вогнем кам’яній стелі. Одна-єдина іскра зірвалася з клинка. І крізь цю іскру Ірка встигла кинути на білявку один-єдиний погляд.

І цієї миті вона все зрозуміла. Усе, що вона встигла побачити й почути про найпрекраснішу та про її двох наречених, разом склалося в одну картину, наче пазл. Ірка відчула, як її захльостує хвиля злості й страшенно давить просто на вуха!

— От гадина! — спересердя гаркнула вона. — Тетянко, дай дзеркальце!

Блиснувши в місячному світлі, маленьке кишенькове дзеркальце впало їй у руки.

Ірка піймала відблиск жовтогарячого світла кам’яних кілець:

— Зайчику, зайчику, побіжи, нам усю правду покажи, хто тут хто, та хто тут є…— у ритмі дитячої лічилки забурмотала Ірка й повела дзеркальцем.

Легкий відблиск світла зірвався зі скла й, весело виблискуючи, застрибав по рядах розлютованих перевертнів. І під його невагомими дотиками танули обриси соколиного пір’я й виверталися навиворіт вовчі шкури, відкриваючи людей, людей, людей… Промінчик перестрибнув на глядачів, торкнувся Пилипа з конопель. Самовпевнений, богемний на вигляд очкастий бородань зник, залишивши солом’яноволосого чортика з маленькими наївними ріжками й в одній лише довгій драній сорочечці. Відблиск заметався по волхвах Пилипа, і ті стали зникати, а на місці кожного залишалась порожнеча. Мигнув перед дядьком Миколою, і в променях його світла на місці довгоногого незграбного міліціонера проступили контури могутнього велетня. Зайчик пронісся повз нього й кинувся на блондинку!

Світловий відблиск урізався їй прямо в чоло, між пещеними темними бровами.

У кам’яному колі, під стелою, ритмічно роздмухуючи зелену горлянку, сиділа здоровенна бородавчаста жаба. Її банькаті очі нерухомо вп’ялися в завмерлих від відрази людей, а з дрібних гострих зубів крапля за краплею сочилася темна отрута.

Розділ 18

Ірка — Хортиця на всі сто

— Паршива якась цього разу трава в тебе, Пилипе, — з’являючись на колишньому місці, задумливо заявив сивий мужик.

— Чому це? — нервово поправляючи окуляри, поцікавився бородань.

— Та тому, що від гарної трави жаби на красунь перетворюються, а в тебе все навпаки, — тицяючи самокруткою в бік кам’яної стели, пояснив сивий.

— Вона й справді нівроку… — кивнув на знак згоди дядько Микола. — Якщо мати на думці жаб.

— Що? — гаркнув майор. — Оце й усе… — Широким жестом він обвів пориту, заляпану кров’ю, шерстю й пір’ям галявину, поранених і обдертих перевертнів та ледь живу парочку наречених. — Навіть не заради кралі? Заради жаби?

— Любий, я що, твоєму родичеві не подобаюсь? — блондинка ображено надула губки, докірливо підняла на Рудого величезні, зелені, затуманені сльозами очі… Лише ручки, що нервово торсали романтичну оборку на спідниці, виказували її невпевненість.

— Знаєш, люба, мені теж… якось… не дуже… Ти б хоч заздалегідь попередила… Ні, я, може, й сам не завжди по-людському поводжуся… — бубонів Рудий і засмикався на вівтарі, намагаючись відповзти подалі, немов боявся, що його кохана наречена на нього стрибне. — Ти не думай, я не расист… Мені і чорненькі подобаються, і жовтенькі… Тільки от від зелененьких і пухирчастих я ніяковію…

— Зрадник! — презирливо кинула блондинка й перевела трагічний погляд на Кречета. — Ти один можеш захистити мене від цих вовчих образ, мій безстрашний орле!

— Я взагалі-то сокіл! — розгублено сказав молодий сокіл і благально зиркнув на своїх спільників.

— Сам на це… зелене, налетів, сам із нею й розбирайся, — прокректав старий Балабан, затискаючи долонею плече, що кровоточило. — Ми й так багато зробили.

— Наробили, — уточнив майор, буркнувши собі під ніс, і знехотя додав: — У мене бинт є, перев’яжи, чи що…

— Невже ти залишиш мене, саму-самісіньку, без допомоги? — білявка простягла до Кречета рожеві ручки.

Молодий сокіл швидко подався назад, ледве не впавши на груди своєму недавньому ворогу Рудому.

— Я не те щоб відмовляюся… — почав був він. — Я дуже поважаю тебе як людину… — Він осікся. — Тобто як жінку. Як жінку з великим життєвим досвідом! Ти вся така незвичайна. І виглядаєш просто чудово. Іноді… Як на свій вік… Але розумієш, я ще надто молодий, щоб оцінити зрілу жінку… — Раптом його фізіономія проясніла. — До того ж, ти заміжня! Заміжня, заміжня, я про це ще в дитинстві читав! Не знаю, може, ти там зі своїм Іваном-царевичем посварилася, але я нізащо не стану руйнувати вашу родину!

— Сучасні чоловіки! На словах вони такі вільні, такі прогресивні, а як доходить до діла… — гарненький ротик скривився. — Іван хоч любив мене такою, яка я є! — Царівна-жаба гордо здійняла голівку. — Через якусь там відьму в дешевому ганчір’ї я вже нікому не потрібна?

Ірка сердито засопіла.

— А я тебе попереджала: шмотки треба брати «від кутюр», щоб жодна жаба на тебе квакнути не сміла… — забубоніла позаду Тетянка.

— Якась білувата товстуха, під якою навіть швабра гнеться, коментує мою зовнішність, і ніхто їй навіть не заперечить?!! — вимогливо заволала блондинка.

— Це що, піді мною швабра гнеться? Та я зараз її об тебе зламаю! — гаркнула у відповідь розлючена Тетянка.

Стрімко спікірувавши вниз, вона підхопила швабру й, здійнявши її над головою, наче кийок, кинулась до Царівни-жаби.

Дерев’яна швабра торохнула по палаючій червоним вогнем кам’яній стелі, змушуючи блондинку відскочити вбік. За мить злетіла знову… Блондинка кинулася за стелу. На очах у глядачів, які аж заходилися від реготу, елегантна красуня стрибала на височенних підборах по кам’яному колу, рятуючись від озброєного патерицею повненького дівчиська.

Тим часом Ірка бачила зовсім інше. Товста жаба стрибала навколо кам’яної стели, а за нею, розсипаючи довкруж себе зелень чаклунських іскор, неслася розлючена