Ольга Токарчук - Бігуни

то радше виняткові ситуації — адже більшість текстів завжди можна відкопіювати. Це нове покоління літератури — текст без корінця, летка ксерокопія, щось наче гігієнічна хустинка, яка перейняла естафету в бавовняних носовиків. Гігієнічні хустинки здійснили скромну революцію, зрівняли суспільні класи. Використавши, ти викидаєш їх у смітник.

Перед ним — три словники. «Грецько-польський словник». Уклав Зиґмунт Венцлевський, Львів, 1929 рік. Книгарня Самуеля Бодека, вулиця Баторія, 20. «Практичний грецько-польський словник». Автори — Тереса Камбруелі, Танасіс Камбруелі, видавництво «Вєдза Повшехна», Варшава, 1999 рік. Чотиритомний «Грецько-польський словник» за редакцією Зофії Абрамовічувни, 1962 рік. Видавництво PWN. Там він ледве-ледве, користуючись таблицею з абеткою, розшифровує своє слово: Каїром.

Читає лише те, що написано по-польському, латинським шрифтом: «1. (про міру) належна міра, відповідність, поміркованість; різниця; значення, 2. (про час) критичний час, найвища пора, нагода, оказія, відповідний момент, найдоречніша мить — скороминуща; ті, що з’явилися несподівано; втратити нагоду; коли настала найкраща пора, допомагати в час бурі, вчасно, щойно випаде нагода, передчасно, критичні періоди, періодичні стани, хронологічна послідовність фактів, ситуація, стан справ, становище, крайня небезпека, користь, вигода, з якою метою?, що тобі допоможе?, коли було б зручніше?».

Це один словник. Ось інший, старіший. Куніцький перебігає очима рядки дрібного шрифту, пропускаючи грецькі слова і в’язнучи в старому правописі: «добра міра, поміркованість, відповідне ставлення, досягти мети, над усяку міру, слушна нагода, сприятливий момент, найкраща пора, якраз, саме, час, година; множина: обставини, стосунки, часи, випадки, події, переломні революційні моменти, небезпеки; настає слушний час, випадає гарна нагода, саме час». У найновішому словнику в квадратних дужках подано вимову: [kieros]. І тлумачення: «погода, час, пора, яка зараз погода? зараз пора дозрівання винограду, марнувати час, час від часу, одного разу, як довго? вже давно треба було».

Куніцький в розпачі роззирається по читальному залу. Бачить нахилені над книгами голови. Повертається до словників, читає попередню статтю, дуже схожу, слово різниться однією літерою: καιριος. І тут ще інакше: «зроблений вчасно, доречний, вдалий, смертельний, фатальний, вирішальний; небезпечне місце на тілі, де рани смертельні; те, що завжди на часі; те, що завжди мусить відбуватися».

Куніцький збирає свої речі й повертається додому. Вночі знаходить у «Вікіпедії» сторінку про Kairos, з якої дізнається, що це просто грецький бог, не надто важливий, забутий, еллінський. Його зображення відкрили у Троґірі. Воно зберігається в тамтешньому музеї, тому вона й записала це слово. Нічого більше.

Коли його син був маленьким, ще немовлям, Куніцький не думав про нього як про людину. І це було добре, вони були близько. Людина завжди далеко. Він навчився вправно змінювати йому пелюшки, робив це кількома рухами, потріскували лише кнопки памперсів. Занурював його крихітне тіло у ванну, намилював йому животик, потім, загорнувши його в рушник, ніс до кімнати й одягав до сну. Це було просто. Коли в тебе мала дитина, не мусиш над чимось замислюватися, все очевидне й природне. Дитина припадає до грудей, відчуваєш її вагу, її запах — такий близький і зворушливий. Але дитина — це не людина. Вона стає людиною лише тоді, коли виривається з обіймів і каже «ні».

Тепер його непокоїть тиша. Що робить малий? Куніцький стає у дверях і бачить, як його дитина на підлозі грається кубиками. Сідає поруч із малим і бере одну з пластикових машинок, їде нею по намальованій дорозі. Може, варто почати з казки, що була собі машинка, яка загубилася? Він уже збирається почати розповідь, як син вириває йому з рук машинку і дає іншу — дерев’яну вантажівку, навантажену кубиками.

— Будемо будувати, — повідомляє малий.

— Що ти хочеш збудувати? — підхоплює Куніцький.

— Будиночок.

Ну, добре, будиночок. Він розставляє кубики квадратом. Вантажівка підвозить матеріали.

— А давай збудуємо острів, — пропонує Куніцький.

— Ні, будиночок, — каже малий і безладно кладе кубики один на одного. Куніцький обережно їх поправляє, щоби будівля не розвалилася.

— А пам’ятаєш море?

Дитина показує, що вантажівка висипає нову партію будматеріалів. Тепер Куніцький вже не знає, що сказати, що запитати. Може, хай килим буде островом? Вони буцімто на острові, але хлопчик губиться на острові, тато хвилюється, де його синочок. Куніцький пробує й так, виходить не надто переконливо.

— Ні, — впирається хлопчик. — Давай будиночок.

— Пам’ятаєш, як ти заблукав із мамою?

— Ні, — вигукує малий і радісно вивантажує кубики.

— Ти пам’ятаєш, як ти колись загубився?

— Ні, — відповідає дитина, і вантажівка з розгону в’їжджає у щойно завершену будівлю, стіни валяться.

— Бум-бум, — сміється хлопчик.

Куніцький терпляче починає будувати все наново.

Коли вона повертається додому, Куніцький дивиться на неї з підлоги, наче дитина. Вона велика, рум’яна від холоду, підозріло збуджена. В неї червоні губи. Кидає на спинку стільця червону (а може, кармінову, пурпурову) шаль і пригортає малого. «Голодні?» — питає вона. Куніцькому здається, ніби разом із нею до кімнати увірвався вітер з моря, холодний поривчастий бриз. Йому кортить запитати: «Де ти була?», але він не може собі цього дозволити.

Вранці у нього ерекція, і він мусить від неї відвернутися, мусить приховати цю недоречну примху тіла, аби вона не сприйняла її як заохочення, спонуку, як спробу примирення, знак пожадання. Відвертається до стіни і тріумфує, міркуючи про цю ерекцію, цю непотрібну готовність, цю напружену зчіпну кінцівку. Тепер вона належить лише йому.

Кінчик прутня — наче вектор, спрямований вгору, до вікна, до світу.

Ноги. Стопи. Навіть коли він зупиняється, ноги йдуть далі, рухаються віртуально, не можуть угамуватися, ковтають простір дрібними квапливими кроками. Коли він хоче пригальмувати, ноги бунтують. Куніцький боїться, що одного разу ноги вибухнуть і почнуть бігти, понесуть його в якомусь непередбачуваному напрямку, зненацька вдарять закаблуками або заведуть його в похмурі подвір’я старезних кам’яниць, виштовхають нагору чужими сходами, виведуть чорними ходами на слизькі стрімкі дахи і, ніби сновиду, змусять прогулюватися блискучою лускуватою черепицею.

Певно, саме ці неспокійні ноги винні в тому, що Куніцький не може спати. Від пояса вгору він спокійний, розслаблений і сонний, від пояса вниз — нестримний і непереможний. Мабуть, у ньому живуть дві особи. Горішня бажає рівноваги й справедливості, нижня схильна до бунту й переступу. Угорі він має ім’я, прізвище, адресу й ідентифікаційний код, унизу нічого не знає про себе, там він сам собі остогид.

Йому кортить намастити ноги заспокійливою маззю, те внутрішнє лоскотання — якесь болісне. Врешті приймає снодійне. З ногами от-от усе буде гаразд.

Куніцький всіляко намагається приборкати свої кінцівки. Вигадує різні