Аврора Лав - Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав

Я вдихнула глибше, намагаючись позбутися важкого осаду на серці.

— Аеларе, так ти можеш її прибрати? — запитала я спокійно.

Альв лише зітхнув, ніби це було найочевидніше запитання у світі.

— А я все гадав, коли ж ти попросиш… — байдуже відказав він, почухавши потилицю.

Я завмерла, відчуваючи, як збентеження огортає мене зсередини.

— Я ж не дурень, Енжело, — продовжив він. — І все прекрасно розумію. І бачу.

— То ти зможеш прибрати мітку? — уточнила я дуже обережно.

— Так.

Упевнена відповідь, сказана тим самим спокійним голосом, змусила мене скипіти від обурення.

— То ти весь цей час все бачив, усе розумів і без особливих зусиль міг просто взяти й прибрати її?!

Аелар навіть не здригнувся від моєї майже крикливої інтонації.

— Ну, чому ж «без особливих зусиль»? Ще які особливі. Це ж Мітка єднання душ. Вона створена чистою, надзвичайно сильною магією. Скасувати її… — він глянув на мене з тим самим спокійним виразом обличчя, — практично неможливо.

— Практично?!

Я чесно намагалася зберігати холоднокровність, але, судячи з лукавого блиску в очах Аелара, у мене виходило так собі.

За той час, що Аелар був у моєму житті, його поведінка помітно адаптувалася до сучасних реалій. Він став більш тямущим, навчився сприймати гумор, хоча далеко не всіх – я й сама не завжди розуміла жарти Джакора.

Але найбільше вражало те, як він навчився розпізнавати справжні почуття інших і навіть уміло віддзеркалював їх. Я щиро пишалася своїм другом. Але коли він проробляв це зі мною – я з не меншою щирістю сумувала за тим наївним бовдуром, яким Альв був на початку нашого знайомства.

— Буде дуже боляче й неприємно. Ти впевнена?

Аелар зможе звільнити Скайя. Дати йому шанс на нормальне життя.

— Звичайно! — я аж підстрибнула від нетерпіння.

Так. Так. І ще раз ТАК!

Моє серце наповнилося надією та теплотою. Я ніколи не бажала Скайю зла… ну майже ніколи. А зараз мене накрив такий сильний потік емоцій, що рука сама потягнулася до мітки, легенько погладивши місце укусу. А на обличчі з’явилася безглузда посмішка.

Ти зможеш бути щасливим… Ні! Ти будеш щасливий!

Аелар пильно подивився на мене, а потім кивнув.

— Добре. Мені дещо знадобиться. І це затримає нас на якийсь час.

Його голос став серйозним.

— Надовго?

Я не хотіла втрачати ні хвилини, але заради благої справи…

— Години дві-три.

…можна й почекати.

— Приступай.

Усе виявилося набагато складніше, ніж я могла собі уявити. Практично весь відведений час Аелар витратив на створення вівтаря.

Він відлучався на якийсь час, користуючись порталом (і чому він раніше про них мовчав?! Це б суттєво спростило нам життя!), але швидко повернувся з якимось згортком у руках.

Потім на землі Аелар накреслив символ і став наповнювати його незнайомими мені рунами. А потім у хід пішла магія Альвів. Він плів свою «в’язь» спокійно і неймовірно красиво.

Я кілька разів намагалася йому допомогти, але чоловік тактовно дав зрозуміти, що єдине, чим я можу бути корисною, — це наповнити вівтар своєю силою. Чим, власне, я і зайнялася.

Коли «ажурна в’язь» була завершена, я сіла у відведене мені місце. Аелар дістав зі згортка якісь кристали та акуратно розставив їх по периметру вівтаря. Потім узяв мазь, усе з того ж згортка, і повільно розмазав її по Мітці.

— Ти впевнена? — востаннє уточнив чоловік.

Я енергійно закивала.

— Так, Аеларе. Я повністю впевнена в цьому рішенні.

— Буде дуже боляче, — нагадав він.

Я сердито глянула на Альва. Та скільки можна?! Ми втрачаємо час!

— Я попереджав.

Аелар заговорив. Його голос був тихим, монотонним. Мова звучала неймовірно красиво, майже гіпнотично.

Перші кілька секунд не відбувалося нічого. А потім я закричала. Мітку пекло так сильно, що здавалося, її випалюють прямо зі шкіри. Я відчула зв’язок — він натягнувся, наче струна, що різала нерви.

— Аааааааа!

Аелар попереджав мене про біль. Але я навіть уявити собі не могла ТАКОГО болю. Ключицю обпікало закляттям. Струна зв’язку натягувалася все сильніше і сильніше. Від цього мене буквально вивертало навиворіт.

Я вже давно не сиділа рівно у відведеному місці, а скрутилася на землі, виючи від болю, що поглинув мене. Руками рила землю під собою, намагаючись стерти зі шкіри мерзенну мазь (яка спочатку здавалася приємною, із м’яким ароматом трав).

Чому я досі не знепритомніла?

Десь на задвірках свідомості я відчула, як струна не витримує і… лопається. Здавалося б, це має принести мені полегшення. Але ні. Кожна клітинка мого тіла, ніби, вибухнула. Кожен м’яз — порвався. Кожна кістка — розкришилася. Пекельний біль.

У мені не залишилося сил на опір. Я мляво звалилася на землю, в очікуванні кінця. Кінця чого завгодно.

Благаю… припиніть це…

Через нескінченно довгі секунди вогненний біль став згасати, віддаючи приємною прохолодою. Я зібрала залишки сил і хоробрості та обережно торкнулася ключиці.

Це кінець. І це прощання.

«Прощавай, Скай.»

Подумки я послала останній імпульс по відгомонах нитки.

«Прощавай, принцесо. І дякую тобі.»

Раптово я дуже чітко почула в голові голос перевертня.

…він відчув.

Я не знаю, скільки часу знадобилося мені, щоб прийти до тями. Аелар тактовно мовчав. Я не стала питати очевидного. Я знала напевно — усе вийшло. 

І більше нас тут нічого не затримує.

Альвхейм, зустрічай нас. Ми йдемо!