В'є Тхань Нгуєн - Симпатик

З. Розкажи Символ Віри.

В. Вірую в Єдиного Бога, Отця, Вседержителя, Творця неба і землі…

Ці двоє злодюжок могли чути про цю молитву, бо християнські ідеї були для американців такі важливі, що посіли місце на найціннішому з усіх документі, доларовій банкноті. Навіть тепер на грошах у їхніх гаманцях мало стояти «Ми віримо в Бога». Бон м’яко постукував крадіїв по лобах битою, доки вони плакали: «Пробачте, будь ласка!» Принаймні ці кретини зналися на страху — одному з найкращих мотивів для віри. Питання, яке не могла розв’язати бейсбольна бита, — чи зналися вони на другому мотиві, любові, якої, з певних причин, навчити значно важче.

Генерал прибув у звичний час, і одразу ж після того ми поїхали — я сів за кермо, він — на заднє сидіння. Він не був балакучий, як завжди, і не рився у портфелі з паперами. Натомість, він дивився у вікно, що зазвичай для нього було марнуванням часу, і єдиною командою, яку я від нього почув, було вимкнути музику. У цій тиші я чув приглушену віолончель передчуття, яка оголошувала тему, що, безперечно, турбувала його: Сонні. Стаття, яку Сонні написав про ймовірні операції Братства та Руху, розійшлася спільнотою вигнанців швидко, наче застуда. Мікроби його припущень ставали підтвердженими фактами, а його факти перетворювалися на інфекційні чутки. Коли ці чутки дійшли до мене, йшлося вже про те, що Генерал чи то збанкрутував у спробах фінансувати Рух, чи то купався в нечесно здобутому багатстві. То був або хабар від уряду США за мовчання про невдалу допомогу нам під кінець війни, або прибуток не лише від мережі ресторанів, а й від торгівлі наркотиками, проституції та рекету на власниках малого бізнесу. Дехто наполягав, що весь Рух, власне, був рекетом, а його люди в Таїланді — юрбою підлих дегенератів, залежних від пожертвувань спільноти. Інші казали, що ті люди насправді полк найкращих рейнджерів, спраглих до крові в божевільному прагненні помсти. Згідно з цими чутками, що весь час росли й розвивалися, Генерал або збирався зі свого крісла відправити цих дурнів на смерть, або ж повернутися сам, як Макартур[75] на Філіппіни, щоб самостійно очолити героїчне вторгнення. Якщо вже я про це чув, то чула і Мадам, а отже, й Генерал теж, і всі ми налаштовувалися на повне перешкод і потріскування дзижчання каналу пліток. Це стосувалося й огрядного майора, чиє товсте тіло зараз переливалося через краї сидіння поряд зі мною. Я не наважувався повернути голову і подивитися на нього, хоча краєм ока бачив, що він сидить обличчям до мене й усі три його ока широко розплющені. Не я зробив у його чолі цю дірку, що стала йому третім оком, однак я розробив план, який привів його до такої долі. Тепер саме це третє око дозволяло йому спостерігати за мною, хоча він і був мертвий — не просто привид, а глядач.

— Не можу дочекатися кінця цієї казки, — мовив він. — Але я вже знаю, чим вона скінчиться. А ти?

— Ви щось сказали? — спитав Генерал.

— Ні, сер.

— Я чув, ви щось сказали.

— Певно, говорив до себе.

— Припиніть говорити до себе.

— Так, сер.

Єдиною проблемою в тому, щоб не говорити до себе, було те, що ти сам — найчудовіший розмовник, якого тільки можна уявити. Ніхто не слухатиме тебе з таким терпінням, як ти сам, і якщо вже ніхто не знає тебе так, як ти сам, ніхто не обманеться в тобі так, як ти сам. Але якщо спілкування з собою — ідеальна бесіда на коктейльній вечірці уяви, то огрядний майор був набридливим гостем, що все вривається в чужу розмову, ігноруючи всі натяки.

— Плани живуть своїм життям, чи не так? — сказав він. — Ти дав життя тому планові. Тепер тільки ти можеш знищити його.

Так і минула решта їзди до заміського клубу — огрядний майор шепотів мені на вухо, а я тримав язика за зубами так довго, що він почав боліти, розпух від слів, що їх я хотів йому сказати. Я переважно хотів для нього того ж, чого хотів колись для свого батька, — щоб він зник з мого життя. Після того як я у Штатах отримав від нього листа з новиною про смерть моєї матері, я написав Манові, що, якби Бог справді існував, моя мати була б жива, а мій батько — ні. «Як я хочу, щоб він помер!» Насправді він помер незадовго після мого повернення, однак його смерть не дала мені тієї розради, якої я чекав.

— Це заміський клуб? — спитав Генерал, коли ми прибули на місце призначення.

Я перевірив адресу — вона збіглася з адресою на запрошенні від Конгресмена. Там справді згадувався заміський клуб, і я теж малював у своїй уяві, як ми їхатимемо закрученими дорогами без машин, прокотимося гравійною доріжкою до лакея в чорному жилеті й метелику, що чекатиме нас, — така собі пастельна прелюдія до мовчазного барлогу зі шкурами чорних ведмедів на підлозі. На стінах, між венеційськими вікнами, висітимуть короновані рогами голови оленів і дивитимуться із саркастичною мудрістю крізь хмари диму від сигар. Надворі розстелеться разюча зелень майданчика для гольфу, на який витрачається більше води, ніж на ціле місто третього світу, і на якому квартети мужніх банкірів практикуватимуться у виді спорту, що вимагає і брутальної, войовничої сили, необхідної для патрання профспілок, і точності удару милосердя при ухилянні від податків. Однак замість такої тихої гавані, де завжди можна розраховувати на невичерпний запас прищавих м’ячів для гольфу та самовдоволеної дружелюбності, за зазначеною для нас адресою був усього лише м’ясний ресторан в Анагаймі, чарівний, наче продавець, що ходить від дверей до дверей. Місце видавалося недостойним приватного обіду ні з ким іншим, як з Річардом Геддом, що саме їздив по країні з лекціями.

Припаркувавши авто на стоянці, населеній лише американськими і тевтонськими засобами пересування останніх років, я пішов за Генералом усередину ресторану. Метрдотель був манірний, немов посол дуже маленької країни, — продумана суміш зарозумілості й уваги. Почувши ім’я Конгресмена, він відтанув, якраз щоб злегка вклонитися і провести нас через лабіринт маленьких обідніх залів, де червонокровні американці в теплих жилетах з ромбовим візерунком і застібнутих на всі ґудзики оксфордських сорочках бенкетували над величезними філейними стейками та каре ягняти. Нас чекала приватна кімната на другому поверсі, де Конгресмен зібрав кількох своїх прихильників за круглим столом, на якому цілком вмістилася б