В'є Тхань Нгуєн - Симпатик

людина. Кожен з гостей уже тримав у руці свою склянку, й мені спало на думку, що наше запізнення було влаштоване навмисно. Коли Конгресмен підвівся назустріч нам, я вгамував тремтіння всередині. Я перебував дуже близько до репрезентативного зразка найнебезпечнішої істоти в історії світу — білого чоловіка в костюмі.

— Панове, ми дуже раді, що ви змогли приєднатися до нас, — сказав Конгресмен. — Дозвольте представити вас.

Інших гостей було шестеро — видатні бізнесмени, законодавці та юристи, а також доктор Гедд. Тоді як Конгресмен та доктор Гедд були Дуже Важливими Особами, інші, разом з Генералом, були НапівВажливимиОсобами (тоді як я був Неважливою Особою). Доктор Гедд був основною принадою нашого званого обіду, Генерал — другорядною. Конгресмен влаштував обід на користь Генерала, даючи йому змогу розширити мережу потенційних захисників, прихильників та інвесторів, а доктор Гедд був головним призом.

— Добре слово від доктора Гедда, — сказав Генералові Конгресмен, — може відкрити вашій справі двері та гаманці.

Тож невипадково місця по обидва боки доктора Гедда були зарезервовані для нас із Генералом, і я не гаяв часу, простягнувши для автографа примірник його книжки.

— Бачу, ви доволі ретельно її читали, — сказав доктор, гортаючи сторінки, такі пошарпані й загнуті, що книжка розбухла, наче просочена водою.

— Цей молодий чоловік вивчає американський характер, — сказав Конгресмен. — З того, що розповідав мені Генерал і що я сам бачив, боюся, він може знати нас ліпше за нас самих.

Чоловіки за столом тільки пирхнули з такої думки, і я теж.

— Якщо ви вивчаєте американський характер, — мовив доктор Гедд, підписуючи титульну сторінку, — для чого вам читати цю книжку? Вона швидше про азійців, а не про американців.

Він повернув книжку мені, я зважив її в руці й відповів:

— Мені здається, що єдиний спосіб зрозуміти характер людини — це зрозуміти, що вона думає про інших, особливо подібних до тебе.

Доктор Гедд пильно подивився на мене понад окулярами в роговій оправі — подібний погляд завжди бентежив мене, тим паче якщо він йде від чоловіка, який написав:

«Середньостатистичний в’єтконгівський боєць не має конфлікту зі справжньою Америкою. Він має конфлікт із паперовим тигром, створеним його панами, адже він не більш ніж молодий ідеаліст, ошуканий комунізмом. Якби він зрозумів істинну суть Америки, то усвідомив би, що Америка — його друг, а не ворог». (с. 213)

Доктор Гедд не про мене говорив, бо я не був середньостатистичним в’єтконгівським бійцем, і водночас — про мене, якщо вже він поділяє людей на типи. Перед зустріччю я ще раз проглянув книжку і знайшов два приклади, у яких він звертався до схожих на мене. Про мій реверс:

«В’єтнамський інтелектуал-радикал — наш найнебезпечніший ворог. Ймовірно, він читав Джефферсона і Монтеня, Маркса і Толстого й справедливо питатиме, чому права людей, які так вихваляє західна цивілізація, не поширюються на його народ. Він для нас утрачений. Якщо він присвятив своє життя радикалізмові, повернення назад для нього немає». (с. 301)

Даючи таку оцінку, доктор Гедд мав рацію. Я був найгіршим випадком, програною справою. Однак потім ішов цей пасаж, написаний про мій аверс:

«Молоді в’єтнамці, закохані в Америку, тримають ключі до свободи Південного В’єтнаму. Вони смакували кока-колу і пізнали її солодкий смак. Знаючи про наші американські недоліки, вони, втім, сподіваються на нашу щирість і добру волю в їхньому виправленні. Саме цих молодих людей нам слід підтримувати. Вони колись замінять генералів-диктаторів, яких, зрештою, тренували французи». (с. 381)

Ці категорії існували, як існують сторінки в книжці, однак більшість з нас складається з багатьох сторінок, а не з одної. Однак, підозрюю, вивчаючи мене, доктор Гедд бачив не книжку, а один аркуш, який легко читати і яким так само легко керувати. Я збирався довести йому, що він помиляється.

— Панове, — мовив доктор Гедд, повертаючись до гостей за столом. — Ставлю на те, що цей юнак єдиний з вас усіх прочитав мою книжку повністю.

Всі вибухнули безсоромним сміхом, і чомусь я відчув, що сміються вони з мене.

— Повністю? — перепитав Конгресмен. — Та ну, Річарде. Я був би дуже здивований, якби хтось у цій кімнаті прочитав більш ніж обкладинку та анотації.

Ще один вибух сміху, однак, замість того щоб образитися, доктор Гедд веселився. Він був королем цієї зустрічі, та свою паперову корону носив легко. Безсумнівно, він звик до свят на свою честь, зважаючи на популярність його книжок, періодичні появи в недільних ранкових ток-шоу та престижність посади штатного науковця у Вашинґтонському аналітичному центрі. Його особливо любили генерали повітряних сил, наймали стратегічним консультантом і регулярно відправляли звітувати перед президентом та його радниками щодо дивовиж бомбування. Сенатори й конгресмени теж любили Річарда Гедда, зокрема наш Конгресмен і подібні до нього, чиї округи виробляли літаки для цих бомбувань.

— Коли йдеться про мою книжку, — сказав він, — тут не завадить трохи менше чесності й трохи більше ввічливості, щоб зберегти обличчя.

Один лише чоловік середнього віку, що сидів поряд зі мною, не пирхав і не сміявся. Його костюм був нейтрального синього кольору, навколо шиї пов’язана неагресивна смугаста краватка. Він був юрист зі спеціалізацією на тілесних ушкодженнях, маестро колективних позовів. Дзьобаючи свій вальдорфський салат, він мовив:

— Смішно, що ви говорите про збереження обличчя, докторе Гедд. Усе дуже змінилося, так? Двадцять чи тридцять років тому жоден американець не говорив би серйозно про збереження обличчя.

— Двадцять-тридцять років тому американці про чимало речей, які ми обговорюємо тепер, не говорили б серйозно, — сказав доктор Гедд. — «Зберегти обличчя» — корисний вислів, і я кажу це як людина, що билася з японцями в Бірмі.

— Вони були міцні, — сказав Конгресмен. — Принаймні так мені батько казав. Немає нічого погано в тому, щоб ставитися до ворогів з повагою. Насправді поважати їх — шляхетно. Погляньте, що вони зробили, з певною допомогою від нас. Не можна проїхатися вулицею і не побачити японське авто.

— Японці чимало інвестували в мою країну, — сказав Генерал. — Продавали мотоцикли і диктофони. У мене в самого була стереосистема «Саньйо».

— І це було лише за пару десятиліть після того, як вони вас окупували, — сказав Конгресмен. — Ви знали, що протягом японського врядування мільйон в’єтнамців померли від голоду?

Цей коментар був направлений на інших чоловіків у костюмах, які не сміялись і не пирхали.

— Нічого собі, — сказав юрист зі спеціалізацією на тілесних ушкодженнях.

«Нічого собі» — єдине, що можна сказати, коли подібна статистика згадується після салату та перед стейком