Христина Вілем - Істина крові, Христина Вілем

Віта забула про все на світі – де вона, хто вона, що відбувається. Мало значення лише те, що вона бачила перед собою чоловіка із свого сну. Та сама статура, волосся, хай і дуже коротке, але того ж кольору, ті ж очі, пронизливо зелені і той же погляд, спрямований на неї.
– Арсен…
І мара розвіялась. Перед нею стояв Арсен, її вбивця, переслідувач і її спокусник. Але тепер він був іншим, став собою – молодим, привабливим, сильним. Сучасний одяг змінив його кардинально і Віта не могла змусити себе і далі бачити у ньому монстра, якого планувала вбити, від якого тікала і… якого хотіла. Він став чоловіком із її видіння, чоловіком, якого вона прагнула врятувати, з яким могла бути. Хотіла бути…
Арсен зачаровано дивився на Віту і боявся її злякати необережним рухом або словом. Вона вбирала його поглядом так, наче знайшла давно втрачене. Арсен вловлював у повітрі теплі ноти її бажання, але боявся показати задоволення. Віта занадто здивована змінами у ньому, а тому не встигла приховати свої почуття.
– Як ти мене знайшов?
Арсен усміхнувся. Вона швидко опанувала себе, а час іде.
– Ти збиралась зробити дурницю.
Віта стисла губи, примружила очі.
– Як? Ти? Знайшов мене?
– Розумниця. Включив маячок.
– Що?
– Кров.
Віта лише кивнула.
– І?..
– Ти не вб’єш його.
– Тебе забула запитати. А ні, не забула, ти сам цього хотів.
– Віта, заспокойся. Тут темно і тому здається, що ти встигнеш. Тебе ще тримає… енергетик, але як тільки ти вийдеш на сонце – згориш.
Від згадки про смак його крові у роті пересохло, але Віта зробила вигляд, що прочищає горло і змусила себе відповісти звичним голосом:
– Я ризикну.
– Подумай про батьків…
– Я і думаю. Я не дозволю йому обдурити їх. Я вб’ю Яна, а ти зітреш їм спогади.
– Спогади неможливо стерти. Цього не може ніхто. Спогади можна лише заховати так глибоко, що людська свідомість ніколи їх не знайде. Але вони можуть повертатись у снах… Подумай.
Віта стисла губи і наморщила ніс, вона не збиралась здаватись.
– Добре, я почекаю до вечора.
Арсен приклав палець до губ і Віта здивовано звела брови.
– Просто послухай.
Віта зосередилась і голос Яна із вітальні почувся так, наче вона стояла у нього за спиною.
– … захопився нею, як школяр, втратив голову. Але мене чекала дружина і… Визнаю, я повівся підло. Але тепер я щасливий.
– Що?
Батько зірвався на ноги, Віта почула, як із скрипом ковзнув стілець і з її грудей вирвалось тихе ричання. Ян таки смертник.
– Ні, ви не розумієте. Я не тому щасливий. А через дитину. У мене є дитина.
– І що? Сподіваюсь, ти не розраховуєш на побачення?
– Романе…
– Ми не друзі.
– Добре. Ти… ви не розумієте. Три року тому у мене виявили рак, а після хімії я не можу мати дітей. Дружина пішла від мене. Я втратив сенс життя. І тепер… І ця дитина – моя єдина…
– Навіть не сподівайся отримати опіку, після того, як познущався з моєї доньки. Ти ніхто для Аліни.
– Аліна. У мене є донька.
– У тебе немає доньки.
На мить стало дуже тихо, а Віта, здавалось – бачить як загрозливо звужуються очі Яна.
– Романе, Соломіє, подумайте. Віталіни немає, а ви, не ображайтесь, але ви вже немолоді. А я багатий, дуже багатий і не маю прямих спадкоємців. Мені не треба опіки. Я хочу офіційно визнати її своєю донькою. Я можу дати Аліні все, що вона забажає. Вона зможе вибирати, як їй жити. Ким бути. Де вчитись. Я дам їй все найкраще у цьому світі і підтримаю кожне її бажання. Романе, може ти і ненавидиш мене, але подумай про майбутнє внучки…
І стало тихо. Схлипнула мама, важко дихав татко. А Віта не могла змусити себе і далі бажати йому смерті. Вона чула кожне слово, але вона також чула його голос. Щодо неї Ян злукавив, йому не було ані шкода, ані соромно. А от про Аліну, про її… про свою доньку він говорив щиро і Віта почула – якщо татко відмовить, Ян на колінах благатиме його. Спочатку…
Зараз Віта понад усе хотіла, щоб її батьки погодились і не тому, що це було б найкращим рішенням, а сама вона відчула таке величезне полегшення, що ладна була розплакатись. Насправді Віта знала Яна і знала, що він може бути дуже жорстоким. Якщо татко відмовить, Ян доб’ється свого офіційно. Він вимагатиме тест на батьківство, а коли отримає підтвердження, його дорогі адвокати перекрутять все і заберуть Аліну законно.
– Нам треба порадитись.
– Так, звичайно. Я вас розумію. Можна мені побачити її?
– Аліна в школі…
– Романе, я не збираюсь вимагати її вже і негайно. Я хочу, щоб вона звикла до мене, визнала і полюбила. Я хочу приїздити на вихідні і забрати її до себе на канікули. А потім вона вже сама вирішуватиме…
– Яне, - мамин голос змусив Віту смикнутись, - Аліна це все, що є і у нас. І ми хочемо їй найкращого…
Татко голосно зітхнув і Віта вже знала, що він скаже.
– Добре. Можеш приїхати на вечерю о сьомій. Потім поговоримо.
– Дякую. Ти завжди був мудрим.
Ян вийшов і Віта кинулась до вікна, але зупинилась, так і не відгорнувши штору. Ян зробив її таткові комплімент, але вона ясно почула у ньому полегшення від того, що все вирішиться мирно.
Віта закрила очі щоб стримати сльози. Вона була більш ніж певна, що батьки погодяться. Татко теж знає Яна, його характер і цілеспрямованість. Він не захоче, щоб Аліна проходила через суди. Тепер все буде добре, а вона наглядатиме за ними.
Арсен весь час спостерігав за Вітою. Він чув кожне слово Яна, чув всі його явні та приховані мотиви і бачив, що Віта теж все розуміє. Арсен і мріяти не міг, що все складеться так вдало. Безперечно, після стількох віків безнадії доля нарешті усміхається йому.