Юрій Миколайович Щербак - Час великої гри. Фантоми 2079 року

знавіснілих диверсантів і вбивць були зірвані, а керівники злочинної зграї червоно–чорних слизовиків були заарештовані й понесуть справедливе покарання».

Василь Воля зробив паузу і його обличчя набуло скорботного вигляду.

«На жаль, у ході проведення спецоперації не обійшлося без жертв серед мирних громадян, які належали до так званого Білого братства. За даними компетентних органів, загинуло близько сорока чоловік. Цих жертв не було б, якби червоно–чорні слизовики не використали невинних співгромадян як живий щит і не спровокували кровопролиття. Ми глибоко сумуємо за понесеними жертвами і обіцяємо провести розслідування інциденту з метою з'ясування всіх обставин. Спеціальна комісія вже приступила до роботи.

Неділя дев'ятого квітня оголошується днем жалоби за невинно загиблими і днем протесту проти тероризму. Декретом президента на всій території Конфедерації будуть приспущені державні прапори з чорними стрічками. Забороняються всі розважальні програми. В церквах відбудуться поминальні молебні.

Як президент держави я закликаю всі політичні партії, всіх громадян країни виявити стриманість і припинити безвідповідальні політичні спекуляції і виборчу агітацію, використовуючи людське горе. Розхитування ситуації напередодні виборів тільки призведе до ослаблення внутрішньої стабільності і завдасть великої шкоди зовнішньополітичним інтересам України–Руси.

Закликаю в цей скорботний час до консолідації всіх здорових сил, до нищівної відсічі слизовикам усіх мастей — тим, хто хоче знищити нашу молоду державу, посіяти хаос в наших містах.

Заявляю відповідально: ми цього не допустимо. Переконаний, що разом ми подолаємо квітневу трагедію».

Заява В. Волі була негайно проголошена опозицією «квітневими тезами Ульянова–Безволі» і названа брехливою спробою перекласти відповідальність з президента Волі на бідних слизовиків. Опозиційні партії раптом запалилися великою любов'ю до слизовиків — у газетах з'явилися статті про цих нещасних ізгоїв суспільства, про їхні поневіряння і страждання. Кандидати від опозиції, сподіваючись, що слизовики віддадуть за них голоси, почали відвідувати руїни будинку на Банковій, 11, покладати там квіти та вінки, фотографуватися з уцілілими слизовиками; було створено громадсько–політичний Комітет захисту слизовиків, до складу якого увійшла Оля Гудима. Метою комітету стало створення Центру лікування та реабілітації слизовиків; хтось запропонував негайно організувати політичну партію слизовиків і піти на парламентські вибори; були й такі добродії, що рекомендували поставити на руїнах Банкової величний пам'ятник загиблим, а саму вулицю перейменувати на Слизову.

Однак далеко не всі політичні сили відроджуваної держави підтримали такий гуманітарний напрямок думок і дій. Нікому не відома партія «Здорова Україна–Русь» (ПЗДУР) висловила задоволення з факту «оздоровлення» міста від розплідника хвороб; в офіційній заяві ПЗДУР висловлювала подяку спецслужбам за «очищення» столиці й застосування важких вогнеметів — найкращого засобу радикальної дезінфекції. Ще одна партія — скоріше не партія, а групускула ТАК (товариство активних киян), — підтримуючи винищення слизовиків, зазначала, що однієї силової акції для вирішення цієї проблеми замало. ТАК запропонувала провести реєстрацію всіх слизовиків й зобов'язати їх носити на одязі блакитні зірки, — як колись прокажені носили дзвіночки, — а тих, хто ухиляється, розстрілювати на місці.

Загальноруський рух «Зачистка» вимагав від Василя Волі вжити більш дієвих заходів для ліквідації всіх слизовиків, до яких причисляв не тільки право- і ліворадикальні групускули, не тільки Біле братство, а й усіх нелегальних іммігрантів з країн Азії (тобто прибічників Індіри Голембієвської), а також принагідно всіх українських буржуазних націоналістів з числа ліберастів–інтелігентів. У передовій статті газети «Зачистка» «Тут руський дух, тут Руссю пахне» стверджувалося, що тільки повна ліквідація всіх слизовиків та «свідомитів» (так званих «свідомих» українців) призведе до консолідації святої Русі та її відродження під скіпетром молодого, енергійного руського царя Ніколая Третього.

Оля регулярно приносила і клала на стіл Гайдукові стоси газет з слизовиковою ахінеєю — статей, закликів, похвал і погроз, проте матеріали ці не коментувала; вона замкнулася в собі, стала мовчазною — ніби соромилася свого спалаху гніву, що ледь не знищив їхнє подружнє життя. Бачачи, який фарс розігрався на попелі спалених і загазованих слизовиків, Оля з гіркотою, мабуть, уперше в житті, зрозуміла, як політичні авантюристи з різних таборів спотворюють, огиджують усе, що входить в зону їхніх владоборчих інтересів, — людську скорботу співчуття, бажання допомогти знедоленим, викинутим за межі суспільства істотам.

Її також вразила жорстокість державної машини, її лицемірство — хоча їй запали в душу слова Гайдука, його пояснення й виправдання; вона мовчки страждала, спостерігаючи, як чоловік, і до того неговіркий, відчужується від неї, віддаляється стрімко, проводячи по дванадцять–чотирнадцять годин на роботі; він почав столуватися в їдальні РОК, і їй не доводилося готувати їжу; часті інспекційні поїздки Гайдука до військових гарнізонів поглиблювали в Олі відчуття самотності і відчаю. Вона, не радячись з чоловіком, подала у відставку з посади заступника міністра соціальної опіки (Гайдуку про це негайно доповіли) і стала працювати в Комітеті захисту слизовиків, очоливши проект створення лікарні для хворих на AIDS, PSV, туберкульоз, наркоманію. Її помічником став Чага, якого випустили з СІЗО «у зв'язку з відсутністю складу злочину та за співпрацю зі слідством».

Одного дня увагу Гайдука привернула анонімна стаття з газети «Руське віче», покладена на його робочий стіл одним з референтів. Оля чи не помітила цієї статті, чи навмисне не показала Ті чоловікові, аби пощадити його.

Тихий вбивця серед нас

У той час, як у центрі скандалу «Київський крематорій» опинився ні в чому не винний президент Василь Воля, якого в день спалення невинних слизовиків не було в Києві, у тіні залишався справжній винуватець цих трагічних подій, директор Розвідувального комітету, генерал–полковник Ігор Гайдук. З достовірних джерел стало відомо, що саме Гайдук очолив цю звірячу спецоперацію. Помічницею виступила його молода дружина Ольга Гудима — донька жандармського генерала, одного з катів українського народу Святополка Гудими, повішеного народними масами на Майдані. Ольга Гудима, прикриваючись посадою заступника міністра соціальної опіки, втерлася в довір'я слизовиків і склала донесення своєму чоловікові, в якому детально розповіла про структуру співтовариства слизовиків, їхні сильні й слабкі сторони.

Очоливши спецоперацію проти слизовиків, Гайдук переслідував очевидну мету — скомпрометувати молодого президента держави та його близьке оточення (Богошитська, Чаленко), викликати напередодні виборів замішання в суспільстві. Гайдук — цей старий агент американської розвідки — вірою і правдою служив злочинному режиму гетьмана. Тепер незрозуміло як Гайдук втерся в довір'я вищого керівництва держави. Саме на ньому треба зосередити увагу слідчої комісії й покарати його з усією суворістю.

60

Індіра Голембієвська, голова сенату України–Руси, яка очолила спеціальну слідчу комісію з розслідування трагічних подій 5-6 квітня, запросила до себе Гайдука. Сенат тимчасово розмістився в круглій будівлі колишнього кінотеатру «Панорама», що стояв на гребені Печерської