Донна Тартт - Таємна історія

— Пам’ятаєш тих двох страшних боксерів у пари, що мешкає наді мною? — спитав він.

Це жахливо, але я не зміг не розсміятися.

— Ні! Тільки не кажи, що ти…

— Боюся, так, — сухо обірвав мене він і роздушив недопалок. — З одним, на жаль, усе гаразд. Другий тепер уже не тягатиме мені сміття щоранку на поріг. Здох за двадцять годин, а доза була, мабуть, усього на грам більша. Виходячи з цього досліду, мені здається можливим розписати, скільки отрути має припасти на кожного з нас. Єдине, що мене турбує, — це коливання вмісту отрути від гриба до гриба. Це ж не аптекар зважуватиме її. Не виключено, що я помиляюся, — тут ти знаєш більше за мене, — але двограмовий гриб може містити стільки ж отрути, що й триграмовий, правда? Ось де моя дилема.

З нагрудної кишені він дістав аркушик, змережаний циферками.

— Мені страшенно прикро втягувати тебе в це, але в математиці ніхто більше не розбирається, а я далекий від того, щоб вважати свої знання надійними. Глянеш?

«Блювання, жовтяниця, конвульсії». Я механічно взяв у нього папірець. Списаний алгебричними рівняннями — та, якщо чесно, алгебра була останньою річчю, про яку я міг тоді думати. Я мотнув головою й уже збирався віддати цидулку назад, аж раптом, глянувши на нього, дещо збагнув і пригальмував. Тут і зараз я був людиною, здатною покласти край усій цій історії. Генрі й справді потребував моєї допомоги, інакше не прийшов би до мене. Я знав, що марно апелювати до почуттів, та якби я вдав, ніби знаю, що роблю, то міг би відрадити його від усього цього.

Я поклав папірець на стіл, узяв у руки олівець і спробував змусити себе крок за кроком розібратися з плутаниною чисел. Рівняння, що описують концентрації хімічних речовин, ніколи не давалися мені легко, вони складні навіть тоді, коли йдеться про чітко визначену концентрацію суспензії в дистильованій воді, а тут мова була про взагалі неможливе: мінливу концентрацію в об’єктах неправильної форми. Здається, Генрі вичерпав усі свої запаси початкової алгебри, намагаючись розв’язати задачу, і, наскільки мені вдалося простежити хід його думок, роботу виконав непогано. Але це не те завдання, яке можна розв’язати алгеброю, якщо його можна розв’язати взагалі. Цілком імовірно, що в людини, яка два-три роки вчила матан, і вийшло б що-небудь більш-менш переконливе. Моя ж халтура годилася тільки на те, щоб трошки звузити його співвідношення, та я геть забув усе, що вчив із математичного аналізу, тому моя відповідь, хоч і точніша від розв’язку Генрі, усе ж таки була далека від істини.

Я поклав олівець і глянув на нього. Я рахував півгодини. Генрі тим часом зняв у мене з полиці «Чистилище» Данте й повністю поринув у читання.

— Генрі.

Він розгублено підвів очі.

— Генрі, боюся, не спрацює.

Він заклав сторінку, на якій зупинився, пальцем.

— У мене там у другій половині помилка, — проказав він. — Там, де я розписую на множники.

— Хороша спроба, але навіть на цій стадії я розумію, що тут не обійтися без хімічних таблиць і добрих знань матаналізу та власне хімії. Інакше цього не обчислити. Тобто в хімії концентрація речовини обраховується навіть не грамами чи міліграмами, а в так званих молях.

— Ти зможеш це порахувати для мене?

— Боюся, ні. Я старався, як міг. Грубо кажучи, я не можу тобі дати відповідь на запитання. Навіть професор математики помучився б із цим завданням.

— Гмм, — Генрі зазирнув мені через плече. — Ну, ти розумієш, що я важчий від Бана. Трохи більше, ніж на десять кіло. Це ж має на щось впливати, правда?

— Так. Але відштовхуватися від не настільки великої різниці в розмірі не можна, принаймні не у випадку з такою маленькою похибкою. От якби ти важив на двадцять кілограмів більше…

— Отрута проявиться тільки за півдоби. Щонайменше, — розмірковував він. — Тобто навіть якщо я передознуся, у мене буде перевага. Відстрочення. І якщо мати антидот, про всяк випадок…

— Антидот? — аж роззявив я рота, відкидаючись на спинку стільця. — А такий існує?

— Атропін. Міститься в беладоні.

— Господи, Генрі. Ти ж якщо не вмертвиш себе одним, то доконаєш іншим.

— У невеликих кількостях атропін не шкодить.

— Те саме кажуть і про миш’як, і все одно в мене немає бажання його куштувати.

— У них абсолютно різний ефект. Атропін прискорює нервову систему, серце починає торохтіти і так далі. Аматоксин — уповільнює.

— Усе одно, мені не подобається, як це все звучить. Отрута проти отрути.

— Зовсім ні. От перси були майстерними отруювачами, то вони…

Я пригадав книжки в машині Генрі.

— Перси? — перепитав я.

— Так, згідно з великим…

— Я не знав, що ти читаєш арабською.

— Не читаю. Принаймні не дуже добре. Але вони справжні авторитети в цій тематиці. Більшість книжок, що мені знадобилися, не перекладені. То я сидів із ними, як міг, озброївшись словником.

Я подумав про запилені, обтріпані за багато років книжки, які побачив.

— І коли їх написали?

— Десь у середині п'ятнадцятого століття.

— Генрі, — я опустив олівець.

— Що?

— Ну в тебе ж є голова на плечах. Не можна покладатися на такі старезні матеріали.

— Перси були майстерними отруювачами. Це фактично підручники, інструкції, якщо хочеш, назвемо їх так. Кращого за них не знаю нікого.

— Труїння людей трохи відрізняється від лікування.

— Люди століттями користувалися цими книжками. Їхня точність навіть не обговорюється.

— Що ж, я шаную давнє знання так само, як і ти, та не знаю, чи хотів би поставити на кін своє життя, вдавшись до кустарних ліків із середньовіччя.

— Ну, це я можу перевірити й в іншому місці, — непереконливо заявив він.

— Справді. Це все надто серйозно, щоб…

— Дякую, — рівним голосом відказав він. — Ти мені дуже допоміг. — Генрі знову взяв «Чистилище» в руки і спроквола його погортав. — Знаєш, а це не дуже вправний переклад. Сінглтон найкращий, якщо не читаєш італійською, досить точний, але, звісно, розгубив усю terza rima. Читати треба в оригіналі. У дуже хорошій поезії чути музику, навіть якщо не розумієш мови. Я пристрасно полюбив Данте ще до того, як вивчив бодай одне слово італійською.

— Генрі, — проказав я тихим, наполегливим тоном.

Він роздратовано подивився на мене згори.

— Знаєш, усе, що я робитиму, небезпечно, — мовив він.

— Але ніщо не варте твого життя.

— Чим більше я чую про тур Францією на круїзних кораблях, тим менше мене лякає смерть, — промовив він. — Ти справжній друг. Дякую за поміч. Бувай.

Наступного дня ще й дванадцяту не пробило, як у гості завітав Чарльз.