Донна Тартт - Таємна історія

брудні пасма мого каштанового волосся й сів за стіл. Оглядаючи свій профіль у люстерку, я заходився знову працювати ножицями.

— Що сталося? — поцікавився я, потягнувшись до довгого жмута над вухом.

— Ти ж трохи вивчав медицину, правда? — спитав він.

Я зрозумів, що це прелюдія до якихось розпитувань, пов’язаних зі здоров’ям. Один рік домедичної підготовки насправді не дає аж надто багато знань, але інші знали про лікарську справу так мало, що, по суті, ставилися до неї не стільки як до науки, скільки як до привабливої магії. При цьому вони поштиво зі мною радилися стосовно кожного свого болю, кожної різі, наче дикуни на прийомі в шамана. Діапазон їхнього невігластва інколи зворушував, подекуди шокував. Генрі хворів частіше за решту, тому й знав трохи більше від усіх, але навіть він вряди-годи лякав мене, ставлячи серйозні запитання про чотири тілесні рідини або ж взаємозв’язок селезінки й хандри[143].

— Занедужав? — запитав я, одним оком вивчаючи своє відображення.

— Мені потрібно розрахувати формулу для дозування.

— Що ти маєш на увазі? Дозування чого?

— Ну, існує ж якась математична формула, за якою визначають необхідну дозу, виходячи зі зросту, ваги, правда? Щось типу такого?

— Залежить від концентрації медичної речовини, — відповів я. — Тут я тобі не допоможу. Треба шукати у фармакологічних довідниках.

— Це мені не підходить.

— Вони дуже прості.

— Я не про це. У фармакологічному довіднику такої інформації не знайдеться.

— Повір мені.

Якусь мить я чув тільки клацання своїх ножиць. Нарешті Генрі знову заговорив:

— Ти не розумієш. Мова не про те, чим зазвичай користуються лікарі.

Я опустив ножиці й поглянув на нього в дзеркалі:

— Господи, Генрі, що ти вже зібрався мішати? Якийсь ЛСД? Щось інше?

— Уявімо, що так.

Я опустив дзеркальце й подивився на нього.

— Генрі, навряд чи це хороша ідея. Не знаю, чи розповідав, але я пробував ЛСД кілька разів. У передостанньому класі. Це була найбільша помилка мого життя…

— Я розумію, що розрахувати концентрацію такої речовини складно, — рівним голосом перебив він. — Але в мене накопичилися певні емпіричні дані. Скажімо так, уяви, що в нас є кількість X заданої медичної речовини, що здатна подіяти на тварину вагою тридцять кілограмів, трохи більша кількість речовини для цієї ж тварини смертельна. Я вивів приблизну формулу, але мова йде про дуже незначну різницю. Оперуючи такою інформацією, як обрахувати невідомі змінні?

Я сперся на комод і прикипів до нього очима, забувши про стрижку:

— Ну, давай подивимося, що там у тебе.

Генрі пильно роздивлявся мене, а потім поліз у кишеню. Коли він розкрив долоню, то я не повірив своїм очам і підійшов ближче. Блідий гриб із тонкою ніжкою лежав у нього в жмені.

— Amanita caesaria, — пояснив він, — а не те, що ти подумав, — швидко додав, коли побачив вираз мого обличчя.

— Я знаю, що значить amanita, — сказав я. — Мухомор.

— Не всі мухомори отруйні. Цей не шкідливий.

— Що це? — спитав я, беручи гриб у руку та роздивляючись його ближче до світла. — Галюциноген?

— Ні. Взагалі-то, вони добрі на смак. Римлянам страшенно подобались. Але зазвичай люди їх обходять десятою дорогою, щоб не сплутати з лихим двійником.

— Лихим двійником? — перепитав я.

— Amanita phalloides, — тихо відказав Генрі. — Зеленим мухомором, або ж блідою поганкою.

Я мовчав.

— То що ти робитимеш? — нарешті спромігся я сформулювати запитання.

— А ти про що подумав?

Я підвівся, знервований, і підійшов до стола. Генрі поклав гриб назад у кишеню і прикурив сигарету.

— Попільничка знайдеться? — чемно поцікавився він.

Я передав йому порожню банку з-під газводи. Коли я заговорив, Генрі практично докурив.

— Я не вважаю, що це хороша думка.

— Чому ні? — питально повів він бровою.

«Він питає мене, чому ні».

— Тому що, — трохи отетерівши, відповів я, — отруту можна виявити. Будь-яку отруту. Ти гадаєш, якщо Банні вріже дуба, людей це не подивує? Навіть найтупіший коронер…

— Я це знаю, — терпляче сказав Генрі. — А саме тому розпитую тебе про дозування.

— Яке це має значення? Навіть найменшої кількості…

— …достатньо, щоб серйозно нашкодити людині, — закінчив за мене Генрі й прикурив нову сигарету. — Але не обов’язково з летальним кінцем.

— Що ти цим хочеш сказати?

— Я хочу цим сказати, — він поправив окуляри на переніссі, — що суто з погляду характеристик існує величезна кількість різноманітних отрут, набагато сильніших за мухомор. Незабаром у лісі з’явиться повно наперстянок й аконіту. З липкої стрічки для мух я можу нашкребти будь-яку потрібну мені кількість миш’яку. І навіть добути нетутешнього зілля… святі небеса, та Борджіа[144] розридалися б, якби побачили той магазинчик здорової їжі, який я відшукав у Бреттлборо на минулому тижні. Чемерник, мандрагора, чиста полинова олія… Мабуть, люди купують що завгодно, якщо їм сказати, що воно — натуральний продукт. Скажімо, полин там продається як органічний репелент для комах, ніби від цього він стає безпечнішим. Однієї пляшечки вистачить на цілу армію.

Генрі знову бавився зі своїми окулярами.

— З усіма цими речовинами (попри їхні чудові властивості) одна біда. Ти все правильно сказав: застосування. Аматоксини — надто брудна робота, коли вже мова заходить про отруту. Блювання, жовтяниця, конвульсії. Це ж не «італійські розрадники», швидкі та милосердні в дії. З іншого боку, що простіше підсунути? Ти ж знаєш, я не ботанік, а тут навіть не кожен міколог відрізнить одну amanita від іншої. Збирали гриби… у кошик із їстівними випадково потрапило двійко отруйних… один із друзів потрапив до реанімації, а другий… — Він здвигнув плечима.

Ми перезирнулися.

— Звідки така впевненість, що ти не перестараєшся з порцією для себе? — спитав я.

— А в мене й немає впевненості, — відповів він. — Моє життя так само наразиться на небезпеку. Тепер ти розумієш, із наскільки тонкою гранню мені доводиться мати справу? Проте в мене непогані шанси викараскатися. Тільки, знаєш, треба про себе подбати. А решта сама стане на свої місця.

Я розумів, на що він натякає. У його плану було кілька суттєвих вад, але задум був геніальний. Єдиний переконливий математичний розрахунок ґрунтувався на тому, що Банні в певний прийом їжі з’їсть чи не вдвічі більше за будь-кого іншого.

У диму сигарети Генрі сидів блідий та спокійний. Він знову запустив руку в кишеню й дістав звідти гриб.

— Отже, так, — пояснював він, — однієї шапки A. phalloides приблизно такого самого розміру досить для того, щоб звалити з ніг здорового тридцятикілограмового пса. Блювання, проносу, конвульсій не бачив. Не думаю, що собаці світить щось серйозніше від дисфункції печінки, але хай із цим уже розбираються ветеринари. Вочевидь…

— Генрі, звідки тобі це відомо?

Він