Світлана Володимирівна Тараторіна - Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна

— Оглянути? Звісно, можете оглянути. А навіщо?

Панотець ніби щойно його помітив, прискіпливо обдивився і наморщив носа, наче торкнувся гнилого помідора. Так завжди реагували на синю шкіру, але в обличчі священика читалося щось більше за звичайну гидливість.

— Так кощі всюди. Карантин. Маю припис перевіряти будь-які приміщення.

Краєм ока відживлений побачив, як до них наближаються пара у чорних шинелях. Цього разу сумнівів не було. Двоголовці. Тюрин, не виймаючи зброї з кишені, звів курок.

Настоятель теж їх помітив, але зробив неочікуване — злегка кивнув. Жест справив на чорносотенців магічне враження, вони зупинилися. Кривили пики і шморгали носами від незадоволення, навіть демонстративно не сховали зброї, але кивок священика ніби прибив до землі.

— Добре, добре, — примирливо сказав священик. — До храму кожен зайти може. Тим більше нині Миколая — радісний день, коли навіть злиденні отримують подарунки. Отець Єгемон, настоятель сього храму, — чоловік побожно вклонився.

Тюрин зайшов до церкви і закрутив головою. Фрески вражали. Жорстокі темні образи змушували ховати очі. Відживлений почувався комахою, яку розглядають у збільшувальне скло.

Крім традиційних картин, що зображали шлях єдиного Бога, на стінах було багато з життя Віщого Ольга. На першій картині обличчя Ольга затуляв каптур, схожий на ті, що на братах біля входу. Ольг ніби соромився свого лику. З-під довгого плаща визирали звірячі ноги. Поруч з ним стояв Змій-чудовисько з трьома головами, з яких пашів вогонь. Він був дрібний і гротескний, щоб ні в кого з прихожан не виникло сумніву, хто у цій парі був героєм. На наступному малюнку Ольг, уже як людина, високо здіймав ножа, його ліва нога притискала до землі поверженого Змія. Наступне зображення розповідало про загибель Ольга. Він стояв на Щекавиці зі зведеними до неба руками. На нього готувалося напасти два змієголовця. Так Ольг, за версією людей, прийняв мученицьку смерть від рук зрадливої нечисті.

— А ким з нечисті був Ольг до того, як став людиною?

— Гм, Ольг завжди хотів бути людиною. Але народився, здається, вовкулакою. Це найнеприємніший вид нечисті, як на мене. Ви так не вважаєте?

— Ні, не вважаю. Вовкулаки — чесні й віддані, а от серед людей чимало мерзоти.

— Гм, — знизав плечима Єгемон і покрутив головою, ніби і не чекав від синьопикого іншої відповіді. — Я про вас чув. Вовкулакам, а тим більше упирям, заборонено навертати до свого виду без особливого дозволу. Решта нечисті продовжує свої роди без перетворення людей. Тож за останні десятиліття ви практично унікальний випадок переходу людини у нечисть. І ви таки унікальний, — священик подивився з неприхованою цікавістю.

— Ваша церква теж дивовижна. Як думаєте, чому сюди досі не дісталися кощі?

Єгемон хитро посміхнувся. Рум’яні щоки округлилися, як наливні яблука.

— Ви вмієте ставити правильні питання. Може, вам і справді вдасться це зробити? — примружився єгемон. — У 1874-му в церкві проводилися реставраційні роботи під керівництвом мистецтвознавця Прахова. Виявили величезні порожнини, помальовані знаками печери. В цей час Археологічна комісія закінчувала роботи на Щекавиці. Вчених покликали сюди обстежити знахідку. Але приїхав лише один — веселий такий, з борідкою. Довго ходив печерами. Наступної ночі щось до них завезли. А зранку вхід засипали.

— І що, по-вашому, в цих печерах? — Тюрин ледь стримувався: відчував, що священик з ним грається. «Чорносотенна пика. Мабуть, сам братами і керує. А туди ж — у рясі, вдає святу невинність. Ще й зуби шкірить. Знає, що з нього як з гуся вода». У грудях знову стиснулося.

Поросячі очка Єгемона загадково блиснули.

— Думаю, ви скоро і самі дізнаєтеся, пане відживлений.

— Ви теж вірите, що я обраний, той, хто має відімкнути Змія і повернути вам Ольга? А як же всі пророцтва? З пробудженням Змія почнеться нова Велика війна між людьми і нечистю. Ви і цього хочете?

— «Брати Ольга» завжди були армією, — вже не крився Єгемон. — І ми чекаємо на лідера.

— На Вольку Голубєва? Ви думаєте, він стане новим Ольгом, коли вб’є Змія? А що як він цього не зможе зробити? Що як Змій вирветься?..

— Тоді на всіх нас чекає дуже багато крові, пане відживлений. А кощі здадуться дитячою забавкою.

Тюрин голосно видихнув. Скільки б не говорив з фанатиками, не міг звикнути, що звичайні аргументи на них не діють.

— Хай як опирайтеся, пане відживлений, а ви знаєте, куди веде ваш шлях, — йому у спину промовив Єгемон.

*

Гальванеску виявився у колишній монастирській трапезній, яку переобладнали під амбулаторію і морг. Обабіч вузького довгого коридору розходилися камери для хворих. У невеликому передпокої стояв стіл і стілець для наглядача. Здавалося, доктор зовсім не здивувався, що відживлений знайшов його аж тут.

А от Олександр Петрович дивився на Гальванеску по-новому. Давно не бачив лжезмієголовця без маски і тепер уважно вивчав риси. Доктор мав коротке підборіддя, вічно запалені, майже безбарвні очі, давно не голені обвислі щоки. «Невже це він убив батька?» — думав Тюрин, прямуючи за Гальванеску. Батька різав недосвідчений студент. Гальванеску тоді тільки починав практику. Обидва зустрілися у Кирилівській лікарні. Забагато збігів. А Тюрин давно зрозумів, що в історії його життя майже немає випадкових збігів і персонажів.

Доктор без упину говорив.

— Якийсь дурень пустив поголос, що юродиві відштовхують кощів. Так майже усіх, окрім небезпечних, і розібрали. А от Фільку-вовкулаку рушити побоялися. Покусає незгірше за кощів.

Ніби на підтвердження слів доктора, з-за стіни долинуло протяжне собаче виття. Гальванеску легенько постукав по найближчих дверях і прошепотів щось заспокійливе.

— А це помічник мій, зараз не знаєш, звідки ті голодні набіжать.

Із сусідньої кімнати вивалився огрядний водяник — рідина перекочувалася у могутньому череві, в носа бив болотяний сморід. На водяникові був брудний лікарняний халат неймовірного розміру. Попри те, що водяники страшенно схожі між собою, Олександру Петровичу здалися знайомими риб’ячі риси.

— З хворих, але тихий, — збив з думки доктор, киваючи на водяника. — Так от, місяць тому Філька-вовкулака подер родину купця Ложкіна. Доти нічого особливого — натирачем працював, женитися збирався. Ну, як усі вовкулаки — недалекий, але корисний. Так молодшого сина Ложкіна довелося віддати перевертням. Вижив, але стане вовкулакою. А Філька після того тільки буянить. От його сюди і запроторили. І чого він з ланця зірвався, не зрозуміло. Хоча чого дивуватися, як такі справи у Києві. Дивно, як решта розуму тримається, — нервово гикнув доктор. — А тут, — доктор показав на ще одні заґратовані двері, — чорт третього порядку Мойша Ізікович. Був. Найкращий на Подолі швець. Тиждень тому напився святої води, аж