Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд

інших привидів. Її туманний плащ, як ополоник у каструлі з супом: ворухнеш ним — і на поверхню спливе всілякий овочевий дріб’язок. Привиди один за одним аж вискакували з-під землі, щоб полинути вслід за Тінню до гаю!

— Шкода, що я цього не бачив, — зітхнув Джордж. — Дивовижне видовище! Неймовірне!

Його окуляри блищали, він сидів на столі й шалено вимахував ногами в повітрі.

—До речі, а на кладовищі всі мерці повиходили з могил? — поцікавився Кіпс. — Чи лише деякі?

— Більшість, — відповіла я, — хоч і не всі. Може, це збирання душ так і працює? Щоправда, Локвуд так не вважає...

Саме про це ми з Локвудом щойно сперечались, сидячи біля майже згаслого каміна й чекаючи на друзів.

— Авжеж, — сердито обізвався Локвуд. — Бо ця тварюка не збирає ніякі душі. Не знаю вже, хто вона така, ця Тінь, але безперечно не ангел і не демон, що прийшов сповістити про день Страшного Суду. Що ж це, в дідька, за вісник, коли він з’являється тут щотижня? Прошу вас, викиньте з голови оті дурні малюнки на хресті.

— Але ж Тінь піднімає мерців з їхніх могил, Локвуде!

— Ой, Люсі, дай мені перепочити.

— Хто-небудь хоче какао? — весело прощебетала Голлі. — Тут у пана Скіннера за прилавком ціла схованка пакуночків. Піду поставлю чайник.

— Із цією тінню пов’язане щось серйозне й таємниче, — зауважив Кіпс. Він зняв окуляри й повісив їх за ремінець на гачок вішака. Круг його очей видніли червоні кола. — Таке, що перелякало навіть тебе, Локвуде. Я й не думав, що коли-небудь побачу тебе таким.

— Я нітрохи не злякався! — згорнув руки на грудях Локвуд. — Джордже, скажи-но, невже я здаюсь тобі переляканим?

— Так і ще раз так. Тут я вперше ладен погодитись із Кіп-сом, — Джордж моргнув, хитнув головою і з щирим подивом додав: — Цієї ночі в нас багато що трапляється вперше.

— Гаразд. Можливо, ця Тінь справді трохи спантеличила нас із Люсі, — промовив Локвуд, помовчавши з хвилину- — Бо вміння піднімати мерців з могил—це лише одна з химерних речей, пов’язаних із цим привидом. Той хлопчина. Денні, казав чистісіньку правду. За Тінню справді тягнеться смуга

- туману, й її справді оточують потойбічні вогники. І пересувається ця Тінь якось дивно... — він зітхнув. — Ти ніколи не читав про щось подібне, Кіпсе?

— Ніколи. Щоправда, знавець із мене ніякий. Може, щось таке знайшлося б у Чорній Бібліотеці в Будинку Фіттес — там багато цікавого, та хто ж нас туди пустить... — Кіпс умостився зручніше на стільці й провадив: — Дивно мені.

що цією Тінню не цікавляться мудрагелі з Інституту Ротвела. Таку цікаву річ і отак проґавити...

Локвуд кивнув. У його очах зблиснув недобрий вогник:

— Еге ж. Отакі вони недотепи.

Чайник закипів, і ГЬллі заходилася готувати какао. Кіпс вирушив допомагати їй. Джордж. обнишпоривши буфети за прилавком, дістав звідти чипси й шоколадки. За хвилину наш опівнічний бенкет уже тривав на повну силу за «штабним» столом у кутку.

Цей перепочинок підбадьорив усіх, а Локвудові не тільки поліпшив, а й ніби перемкнув настрій. Локвуд, щоправда, завжди вмів отак несподівано перемикатись: зараз просто перед моїми очима він ставав енергійнішим, захопленим якоюсь новою думкою. А я? їла й пила собі, як решта моїх колег, і почувалась трохи краще. Саме «трохи», бо в мене після пригоди на церковному дворі ніяк не виходила з голови Тінь, що крадеться. Локвуд зачекав, поки ми всі заспокоїмось, тоді випростався й заговорив:

— Гаразд. У мене є для вас пропозиція. Може, вона й здасться вам божевільною, але все ж таки вислухайте мене. Зустріч із Тінню багато що змінила для мене. Надто вже химерна була ця Тінь, надто вже... інакша, не схожа на жодного з відомих мені привидів. Тож я думаю, що ми повинні завдати удару у відповідь.

— Яким чином? — запитав Кіпс. — Поставити на цю Тінь пастку? І загнати її туди залізною палицею й соляними бомбами?

— Ні,—Локвуд поглянув на годинник. — Насправді я пропоную вам влаштувати напад на Інститут Ротвела. Впродовж, скажімо, найближчої години.

— Що?! — здивувався Кіпс, незнайомий з Локвудовими витівками. А ми, що чудово знались на цих витівках, мовчали й сьорбали собі какао. — Що?! Ану, повтори ще раз!

— Я запланував це ще до того, як ми сюди приїхали, — провадив Локвуд. — А нещодавній візит Стіва Ротвела лише підтвердив моє рішення. Правду кажучи, я сподівався завітати до Інституту вже після того, як ми закінчимо роботу в Олдбері-Касл, однак поява Тіні переплутала всі мої наміри... Почнімо з того, що роботи тут ще сила-силенна. Коли ми її завершимо — а це станеться не раніше, ніж у середині наступного тижня, — закінчать свою роботу й мудрагелі з Інституту. Інакше навіщо приїздити сюди самому Стіву Ротвелу, як не контролювати якийсь завершальний експеримент?

Кіпс тим часом крутив у пальцях чипси з креветками й дивився на них так, ніби вони містили всі таємниці простору й часу.

— І що ж тут діється? — запитав він. —Тобто... в Інституті?

— Оце ми й повинні з’ясувати. Я вже розповідав тобі, Квіле, що в Люсі вкрали рідкісний і цінний артефакт—череп. Розповідав і про пана Джонсона, і про їхній з Ротвелом зв’язок із чорним ринком артефактів. Ми вже знаємо, що всі викрадені й скуплені ними Джерела зберігаються в одному з відділів Інституту — тільки дотепер ще не знали, в якому саме. А коли юний Скіннер розповів нам про навалу привидів в Олдбері-Касл, у мене в голові пролунав тривожний дзвіночок. У звичайнісінькому селі несподівано з’являється скупчення духів — по сусідству з відділом Інституту Ротвела. Гарольд Мейлер прохопився Люсі, що потужні Джерела викрадають із Клеркенвела протягом останніх трьох місяців — приблизно відтоді, як розпочалась ця тутешня навала. Кілька разів було згадано про «місце крові», а ві дділ Інституту стоїть саме на колишньому бойовищі. Надто вже багато збігів, мушу вам сказати.

— Є ще один збіг, — обізвався Джордж. — Уся ця історія розпочалася невдовзі після того, як ми впорались із навалою в Челсі... Кіпсе, ти їстимеш нарешті ці чипси? Якщо не хочеш, то віддай їх краще мені.

— До речі, історія в Челсі — ще одна причина, з якої я вирішив запросити тебе, Квіле, — провадив Локвуд.