Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд

— Нам треба прийти до якогось рішення, — провадив Локвуд.—Зараз ми просто допомагаємо одне одному. Я допомагаю тобі знайти череп і знешкодити Вінкменів, а ти допомагаєш мені тут, у селі, й це триває водночас. Ми повинні визначитись із нашими заплутаними стосунками — хто клієнт, а хто агент. Або можемо вчинити набагато простіше, якщо...

Я його не слухала. Я хитнула головою й підняла руку.

Місячне світло вигравало на чорних каменях дзвіниці. Замовкло шурхотіння якихось нічних тваринок у живоплоті. Ущух вітерець. Тиша огорнула осяяні місяцем надгробки... і я несподівано відчула, що ми тут не самі. А поглянувши на Локвуда, я зрозуміла, що він відчуває те саме.

Ми подивились на церковний двір...

Щось наближалося до нас із-за надгробків.

Спочатку воно рухалось ледь помітно—так. що його легко можна було прийняти за тінь від гілки тиса, який височів за церковною огорожею. Потім з’явилася згорблена спина, масивні плечі й неоковирна голова, що крутилася, озираючись на всі боки. Постать розкинула руки й повільно рушила вперед на величезних ногах — один крок, ще один... Через огорожу нас ніби залило величезною хвилею крижаної солоної води.

—Тільки поглянь, який здоровило, — прошепотів Локвуд.

Привид людожера з Ілінґа теж був великий — пам'ятаю, як мене вразили його розміри й міць, хоч я бачила його лише скоса, крізь кухонні двері. Проте ця істота виявилась набагато більша — вища, товща, з дивними негнучкими ногами, які вона переставляла так повільно, ніби пробиралась через густу патоку. Його порухи були геть незграбні й водночас дивним чином заворожували. За своє життя я бачила всяких привидів. Бачила Костогрома, що гнався за мною крутим бетонованим схилом. Стояла на даху хмарочоса, коли довкола мене кружляли, мов общипані шуліки, Духи-Ревуни. Одне слово, зустрічалась із вельми неприємними ГЬстями. Проте ніколи не бачила нічого більш чужорідного й химерного за цю велетенську постать на церковному дворі.

На відміну від багатьох проявів, ця постать не випромінювала ні потойбічного світла, як. скажімо, той-таки Осяйний

Хлопчина, ні темряви, як привид повішеного пекаря на луці. Вона не здавалась ні щільною, як Спектр, ні трохи спотвореною. як Примара. Вона була з сірої прозористої каламуті. крізь яку можна було розгледіти надгробки й хрести за її спиною. Руки, ноги й голова здавались розпливчастими, ледве помітними: часом їх можна було розрізнити хіба що за коливанням повітря. Та водночас обриси постаті мерехтіли язичками потойбічного вогню, а з її спини курився густий дим. що стелився між надгробками, наче плащ циркового фокусника.

— Такого я ніколи ще не бачила, — прошепотіла я. — Що це?

Локвуд не відповів. Він уважно стежив за шлейфом диму, який залишала за собою Тінь. А далі, не повертаючи голови, схопив мене за руку, а другою рукою показав уперед.

Я поглянула туди, й мені пересохло в роті. Величезна Тінь посеред церковного двору була вже не сама. За її спиною з-під землі піднімались інші фігури, що стояли поряд із хрестами та кам'яними ангелами, купчились коло надгробків — кощаві, в лахмітті своїх саванів. Тут були Причаєні й Спектри. Мандрівні Вогні й Томи-Тіньовики — десятки привидів різних типів, що зібрались ніби на якусь химерну раду мерців. Вони не зводили своїх очей з Тіні, що крадеться, яка поволі прямувала вперед, не звертаючи на них уваги. Ось вона пройшла крізь кам’яну кладовищенську браму і попрямувала путівцем до гаю.

Спочатку все було тихо.

Потім привиди заворушились. Спочатку один, тоді другий, третій—і вже ціла зграя Гостей посунула до брами, ніби відгукнувшись на нечутний нам заклик. Дехто з них рушив не через браму, а в обхід. Я побачила їхні порожні обличчя з дикими темними очима, почула тріск їхніх кісток. Усе це відбулося так швидко, що ми з Локвудом не встигли навіть зреагувати. Здавалося, що секунда — і вони полинуть просто на нас, проте останньої миті ця пекельна компанія знялась угору, покружляла над огорожею й полинула до гаю

вслід за Тінню. Тріск кісток ущух. Розвіявся й шлейф крижаного повітря.

Ми стояли нерухомо. Кладовище знову було тихе, порожнє, осяяне місячним світлом.

На дереві за нашою спиною зненацька прокинувся чорний дрізд і проспівав коротеньку, гарну й сумну пісеньку, а потім замовк. Ми з Локвудом і далі нерухомо стояли біля огорожі, на невисокому схилі.

А тоді я відчула, що він і досі стискає мою руку.

Водночас зі мною відчув це й Локвуд. Відпустивши одне одного, ми вхопилися за свої робочі пояси, щоб за першої ж потреби витягти рапіру або соляну бомбу. Локвуд кахикнув. Я відгорнула з чола волосся. Ми затупцювали на місці, човгаючи підошвами об землю, вкриту памороззю.

— Що то був за дідько? — запитала я.

— Тінь? — Локвуд поглянув на мене з-під своїх патлів. — Звичайно ж, Тінь... — Він хитнув головою. — Не маю жодної гадки. Знаю одне: це та сама тварюка, про яку розповідав нам Денні Скіннер. Розмір, обриси, вогонь... чи примарний, чи справжній... усе збігається. І мерці, що прямують за нею... ти бачила їх? Привидів?

— Бачила, Локвуде. Все точнісінько так. як казав Денні. Та сама потвора, що викарбувала на хресті, — Збирач Душ. Він піднімає мерців з їхніх могил!

— Я в це не вірю.

— Не віриш? Власним очам?

Він нічого не відповів.

— Ти ж бачив їх, Локвуде!

— Нам треба повернутись до друзів. 1т не найкраще місце для суперечок.

Над гаєм у повітря пурхнула зграя пташок. Лопотячи крильми, вони покружляли над вершиною Стрілецького пагорба й полетіли собі геть. Ми зійшли схилом униз і мовчки подалися назад до готелю.

Невдовзі з нічної пітьми повернулися наші колеги: видно було, що вони з успіхом дали раду й безокій дівчині, й ще кільком тутешнім ГЬстям. Ми почули їхні радісні голоси ще до того, як побачили їх самих, а потім вони всі разом увірвалися до пивнички: Джордж із Кіпсом — сперечаючись про якісь дрібнички на малі, а ГЬллі — старанно протираючи свій клинок гарненькою блакитною ганчірочкою. Ми з Локвудом тим часом мовчки сиділи в темряві, ледве під-свіченій червоними жаринами, що дотлівали в каміні.

— Поза всяким сумнівом, — мовив Локвуд, закінчуючи розповідь про наші з ним пригоди, — ми бачили Тінь, що крадеться. Це єдине, що я можу зараз сказати напевно.

— Не забувайте, — додала я, — що ця Тінь здатна баламутити