Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд

— Якби ще було видно її обличчя за тими патлами, — буркнув Джордж.

ГЬллі здригнулась:

— На її сорочці спереду кров.

То була правда: на нічній сорочці Гості чорніла велика волога, лискуча пляма. Легенько погойдуючись, примарна постать наблизилась до нас, проте її обличчя ми так і не побачили під довгими пасмами темного волосся, що виблискувало в потойбічному світлі. Я почула звук, що скидався на шелест листя.

— Хто ти? — спитала я. — Скажи нам, як тебе звуть. Що тут сталося з тобою?

Я замовкла, чекаючи на відповідь. Пролунав той самий шелест — уже трохи гучніше.

— Ніяк не можу розгледіти її обличчя. — прошепотів Джордж. — А ти, ГЬллі?

— Ні, не можу. А ти, Люсі?..

— Заспокойтесь,—відповіла я, відчуваючи, як нервуються мої друзі. їхній страх передався й мені — в мене затремтіли руки й стало важко в череві. — Заспокойтесь обоє. Я, здається, щось чую.

— Поглянь, ГЬллі, скільки крові..

— Авжеж...

Аж тут долинув новий голос, схожий на шурхіт листя. Тепер я виразно чула його:

— Мої очі... Ви не бачили моїх очей?

Постать підняла голову. Волосся відгорнулось.

Не знаю, хто скрикнув гучніше — Джордж чи ГЬллі. бо їх обох перекрив мій власний зойк. Не пам’ятаю, чи кинулась ця ГЬстя тоді на нас, чи ні. Пам’ятаю лише, що я навмання змахнула своєю рапірою, а потім ми втрьох кинулись навтікача лукою аж до самісінького хреста, де нарешті зупинились. хапаючи ротами нічне повітря й лаючись.

— Вона женеться за нами? — злякано спитала ГЬллі. — Женеться?

Я озирнулась у нічну пітьму:

— Ні.

— О. яке щастя!

— Чому саме очі? — бурмотів Джордж. — Чому не якась менш важлива частина тіла? Палець, скажімо, чи навіть вухо? Будь-що не так огидно...

— Звідки взявся цей привид, Люсі? На малі його не було! — зауважила ІЬллі.

— Мабуть, якийсь новий. Не знаю.

— Пальці на ногах! їй бракує не тільки очей, а й пальців на ногах! Без них далеко не підеш. Ось чому вона не погналася за нами! — торочив своє Джордж.

— Джордже, ти мариш, — утрутилась я.

— Можливо. Я просто міркую вголос.

Я виріпіила, що всім нам пора перепочити, й повела свою команду’ назад до готелю.

Як виявилось, Локвуд із Кіпсом були вже там. Локвуд стояв біля прилавка й щось нотував у записнику, а Кіпс із пляшкою кока-коли в руці і з Ферфексовими окулярами на голові схвильовано походжав залою.

— Два Спектри! — вигукнув він, побачивши нас. — Два Спектри й Мандрівний Вогонь! Я бачив їх! Бачив і впорався з ними за однісіньку мить! Спитайте Локвуда, він розкаже вам!

— У мене вже вуха в’януть від його крику, — поскаржився Локвуд.—Я вже шкодую, що ми дали йому ці окуляри. Гкразд, свою частину роботи ми виконали. А що у вас?

Ми все розповіли йому, а я додала:

— Локвуде, тут у селі панує якась химерна атмосфера. Якесь надпотужне психологічне збудження. Я сприймаю це як віддалене дзижчання. Таке саме, як під магазином Ейкмерів... і ще раніше, біля «кістки й скла».

Локвуд помовчав і постукав олівцем по прилавку.

— Я трохи змінюю наш план, — нарешті сказав він. — ГЬллі, ти можеш узяти з собою Кіпса з Джорджем і разом з ними покінчити з тією безокою дівчиною? Коли дасте їй раду, йдіть далі за списком. А ти, Люсі, підеш зі мною. Спробуймо відшукати джерело цього збудження.

Ми з Локвудом прямували селом. Місяць визирнув з-за хмар і тепер сяяв над гаєм на сході. Було видно вершини пагорбів за деревами, що мерехтіли в темряві, мов сріблясті півмісяці. Видовище було гарне, проте аж ніяк не розвіювало непроглядної, гнітючої нічної типгі. Якби хоч сова десь крикнула, чи зойкнула людина, чи вдарив поховальний дзвін — усе ж таки це було б веселіше за далеке потойбічне дзижчання в моїй голові.

Через кожні сто кроків ми зупинялись, і я дослухалась до тиші, намагаючись визначити джерело шуму. Все було марно — дзижчання не ставало ні гучніше, ні тихіше. Джерело було, напевно, занадто далеко від нас.

— Ходімо ближче до гаю, — запропонував Локвуд.

Наші підошви гучно тупотіли підмерзлим путівцем. Описавши дугу, ми тепер наближались до церкви.

— Сподіваюся, вони впорались із тим Спектром, — сказала я. — Мені хотілося б, щоб це зробив саме Джордж.

Локвуд усміхнувся:

—Ні, це робота радше для Кіпса, бо Джорджа завжди нудить від дівчат із відтятими частинами тіла. А Кіпс таких дрібниць тепер просто не помічає — все тішиться своїми окулярами. Ти кажеш. ГЬллі теж попрацювала на славу?

— Авжеж, на славу.

— Я завжди переконую її. що вона повинна більше довіряти своєму Талантові. Цей бовдур Ротвел відбив у неї всю охоту до праці. От вона й зламалась, перестала вірити в себе... Добре, що тепер вона попрактикується як слід. Особливо разом з тобою, Люсі. Ти для неї — якнайкращий взірець.

— Ну. тут я вже не певна... — зненацька я завмерла, вперше почувши, як змінилось потойбічне дзижчання. На мить воно вщухло, а потім залунало ще дужче. Ми пройшли повз іржавий захисний ліхтар, що стояв на пагорбі, й спустилися схилом, опинившись нижче від церковного двору. Над нашими головами темнів живопліт, що оточував кладовище. — Чи не могли б ми на хвилинку піднятись до церкви? Здається, я щось відчула...

— Звичайно, — Локвуд узяв мене за руку й допоміг піднятись крутим схилом. —Ход імо, подивімось. Якщо вірити Денні Скіннерові. то саме зараз із могил повинні вставати мерці.

Проте поки що на кладовищі все було спокійно. Надгробки біліли в місячному світлі, наче велетенські зуби. Звідти, де ми стояли біля живоплоту, було чудово видно все кладовище — від невисокої церкви до кам’яної брами з протилежного боку. Я прислухалась. Потойбічний шум справді став інакшим, переривчастим.

— Лише одне маленьке питання до тебе, Люсі, — сказав Локвуд. — Про нас із тобою. Ти й досі моя клієнтка? Чи повинен я заплатити тобі за нинішню роботу? Щось я геть

— Правду кажучи, я й сама заплуталась... — відповіла я, і в мене затьохкало серце в такт із далеким переривчастим дзижчанням. У роті в мене зненацька пересохло. Чому? На кладовищі начебто