Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

Біля її підніжжя нас зустрів помічник інспектора, поліцій- ний офіцер Ернест Добс. То був ще молодий сумовитий чолов’яга — типовий службовець ДЕПРІК, від кінчиків своїх вух, що скидались на цвітну капусту, й до носаків начищених черевиків. Він недовірливо оглянув нас, затримав погляд на марлевому тампоні, що прикрашав Локвудове чоло точнісінько над лівим оком. Потім Добс повів нас усередину, й нарешті ми опинились на верхівці вежі, де він побокував і сказав, недбало махнувши рукою:  

— Ось ви й прийшли. Ласкаво просимо до Челсі.  

Усі захисні ліхтарі на Кінґс-Роуд було увімкнено. Два ряди їхніх осяйних куль губилися в морозяній імлі, дорогою кидаючи проміння на темні фасади будинків обабіч вул   иці    Фасади, одначе,   не    всюди були темні: подекуди у вікнах можна було розгледіти непевне примарне блакитно-зелене світло, що зненацька з’являлось то там, то тут, коливалось, а потім так само несподівано зникало. Віддалік, на перетині Кінґс-Роуд з іншою вулицею, крізь нічну пітьму линула бліда постать. Прислухавшись, я почула стогін, що лунав за вітром: він повторювався знову й знову, мов на магнітній стрічці, склеєній петлею.  

Біля бар’єра під захисним ліхтарем купчилася невеличка група агентів. їхня керівничка — доросла жінка — віддала їм наказ, і агенти подалися до найближчого будинку.  

У крамниці, що стояла поряд із цим будинком, було розбито вітрину: друзки скла, перемішані з залізними стружками та сіллю, геть засипали бруківку. З іншого боку вулиці на стіні будинку чорніла велика пляма, а тротуар аж виблискував, обпечений спалахом магнію. Листя й галуззя, зірване останніми зливами з дерев, лежало на дорозі неприбране, а вздовж тротуару вишикувались покинуті власниками автомобілі. Біля прочинених дверей вітер здіймав у повітря клапті старих газет. Багато вікон було перекреслено крейдяними хрестами — знаками того, що тут можуть бути Гості. Прохід на бічну вуличку був щільно засипаний залізними стружками.  

Тут ніхто не жив і не працював. Попри потужні залізні бар’єри тут витав тяжкий, похмурий дух. Повітря аж тріскотіло від надлишку злої сили. То була мертва зона.  

— Бачите ліворуч крамницю делікатесів?—запитав Добс. — Там у нас Причаєний сидить прямісінько за прилавком з ковбасами. Добродій вікторіанської доби в циліндрі. Далі в нас є Вогники — отам, у пивничці навпроти, а ще тут никає Спектр у подобі однорукого листоноші. Чому саме однорукого— не питайте мене, не знаю. Минулої ночі за агентами з компанії «Ґрімбл» ганялись Потвори—отам, біля букмекерської контори. Коли Потвори вискочили на бруківку, їх знищили за допомогою магнію, та все одно поведінка агентів скидалася радше на втечу, ніж на сутичку. І це лише в одному кварталі. А вся заражена зона в Челсі тягнеться на багато миль! Одне слово, нам показують, хто тут насправді Гості, а хто — Господарі.  

З туману почулося тихе, але вперте й розмірене цокання — ледь чутне   «цок-цок-цок»...  

— Подекуди ми викопували мертві тіла. — провадив Добс. — Часом знаходили Джерела, та жодне з них не було пов’язане з цим скупченням. — Він з огидою відвернувся.  

Я подивилась через його плече на залиту яскравим світлом Слоун-Сквер:  

— То. виходить, усі ці зусилля марні?  

— Абсолютно марні.  

Інспектора Барнса ми знайшли на його командному пункті, в солідній будівлі на розі площі, де за кращих часів містився Робітничий клуб Челсі. Ми показали свої перепустки, пройшли залюдненим коридором, де вздовж стін стояли мішки з сіллю, й піднялися сходами до головної зали центру. Ні письмові столи, ні картотеки, ні формені сорочки на службовцях ДЕПРІК — ніщо не могло вигнати з цієї кімнати давніх пахощів свинячих шкварок та пива. Біля дальньої стіни, за столом, заставленим склянками з недопитою кавою, сидів Барнс, що саме підписував папери якомусь непримітному чолов’язі. За його спиною висіла велика мала Челсі, обтикана десятками різнобарвних кнопок.  

Ми з Локвудом знайшли собі вільні стільці, посідали й заходилися чекати, коли Барнс нарешті звільниться. Джордж витяг з кишені пожмаканий аркуш паперу й почав переглядати його, часом позираючи на малу. Я подала друзям плитку шоколаду, краєм ока поглядаючи на Локвуда. Блідий, із скуйовдженим волоссям та розстебнутим коміром сорочки, він зараз скидався не на агента, а радше на поета, що помирає від сухот. Над його бровою білів марлевий тампон — робота Голлі Манро. Вона не тільки приклеїла йому цю піратську наліпку, а й мало не ублагала нас узяти її з собою — «про всяк випадок». Локвуд відхилив її прохання, та я недовго з того раділа. Усю дорогу він мовчав і про щось міркував. Правду кажучи.