Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

—  Я не хочу померти у в’язниці… Але, чортяка, я також не хочу в сексуальне рабство, — і тоді Суджі заливається сльозами. Я ковтаю слину, важко дихаючи, бо не маю жодного поняття, що слід робити біля людини, яка затуляє обличчя долонями та сідає навпочіпки, давлячись істерикою.

Диявол, навіщо Суджі взагалі щось казала ректорові!? Ще й цей Люци, який якогось біса мовчав, знаючи, що Суджі вбила Мері. Ніби навмисно тримав цю таємницю при собі, щоб шантажувати. Та, схоже, він просто боявся рота розкрити, бо так краще для добробуту академії.

Мовчати та коритися! Бісять!

— Безвихідних ситуацій не буває, — говорю й втуплююся поглядом на студентський парк поза вікном. Шестерні в моїй голові починають обертатися, нова сила бурлить, кров закипає, і я знову відчуваю блиск в очах, печіння. — Раміро можна… усунути.

— Ми не вбиватимемо його, Дінаро! — різко вигукує Суджі, набравшись люті та ярості. — Не думай про таке! Ти чи не бачиш, до чого привело це лайно!?

Та вже запізно. Я не контролюю себе та свої емоції, усвідомлюю це, однак не хочу вириватися з лапищ божевілля.

Що для мене значить якийсь там бісовий маг-збоченець, коли тікатиму післязавтра? Я зникну, а маги лише згадуватимуть навіжену дівчину Дінару Дільшат. Що б я не зробила, їхні закони не дотягнуться до Землі. А якщо спробують викрасти мене знову, то я буду готовою.

Я не побоюся дати відсіч. Байдуже яку. Хоч смертельну. І я не дозволю цьому збоченому рабству торкатися мене чи тих, хто мені небайдужий. Жінка то чи чоловік, але жодний не буде страждати в полоні. Ніколи. Присягаюся, я скручу його шию голими руками, так сильно трясуться нутрощі через гнів та безкарність.

Не буде. Такого не буде.

— Звісно не вбиватимемо, — брешу, розглядаючи босі ноги. Тоді легко усміхаюся: — Але в нас є друг-маг, який зможе допомогти. Дай мені пару годин на подумати.

І розслабитися перед бурею.

✯✯✯

Після обіду, коли більш-менш заспокоїлася, встигаю зіграти три партії в террські карти з Ру в його палаті. Враховуючи те, що правил я не знаю, не дивно, що програю кожного разу. Здається, Ламберсон вигадує значення для карт на ходу, а коли справа доходить до гадання на судженого, я йду до кабінету Інес, щоб взяти собі вітамінок.

Згодом прошу Ру розповісти трохи про сучасний транспорт, але він каже, що сама все побачу післязавтра, коли приїдуть усі гості. Паркування на території академії немає, тому стає доволі цікаво.

Приєднавшись до нас, Суджі вмощується на стільці для відвідувачів, допоки я присідаю на підвіконня. Вітер з прочиненого вікна вдаряє мені у спину, вкриту червоним пальтом Люциліана Хейга, яке досі не мала нагоди повернути. Я нафарбувала очі темрявою та сплела волосся в колосок. Запхнула всередину себе якийсь салат з невідомими об’єктами, однак тепер почуваюся на диво живою.

Ру схрещує босі ноги на рівні щиколоток, сівши під стіною на своєму тимчасовому ліжку, і вичікує початку вистави. Його руде волосся дивно сяє, а очі такі янтарні, що аж моторошно.

Я підіймаю вказівний палець, погрожуючи вогневику:

— Це залишиться строго між нами й навіть Люци не повинен дізнатися.

— Чому це він не повинен?

— Бо це Люци! — широко усміхаюся. — Я майже впевнена, що він накаже залишити все як є, не лізти куди не треба та думати раціонально. Скаже, що Асмодей краще знає і так далі, а ось ти любиш повеселитися. Я це вже зрозуміла.

Він самовдоволено усміхається, потиснувши широкими плечима. Схоже згадує, як зваблював Асмодея. Я б хотіла на це подивитися.

— То в чому ж справа, малі?

Я заводжу очі під повіки, бо ми з Суджі далеко не малі.

Рейлі не збирається розмовляти (я бачу це в її наляканих бездонних очах та блідішому, аніж зазвичай, обличчі).

Вона боїться. Це нормально. Напевно.

Я не боюся.

Мені хочеться винести агресію та покалічити Раміро, тож беру ініціативу у свої руки:

— Пам’ятай: якщо проговоришся кому не треба, я прийду сюди вночі та душитиму тебе подушкою.

— Люци ревнуватиме, —  поблажливо зазначає маг, але я ігнорую ці вічні жарти. Зітхаю:

— Загалом Суджі випадково вбила Мері, бо не змогла втримати силу. Наскільки мені відомо, правду знає лише ректор, Раміро, і ми втрьох. Сподіваюся.

Ну й Люци.

— О, Прищаве Корито знову тут шастає?

Бляха. Це єдине, що його хвилює з моїх слів?

— Раміро дізнався про смерть Мері й вирішив урятувати Суджі, забравши її до себе. Через тиждень Суджі повинна виїхати разом з ним до його бісового, бляха, гарему! — мій голос майже ламається. — А це гірше за смерть.

— Певно, цей виродок дав багато грошей, — каже Ру й переводить до жаху уважний та серйозний погляд на Суджі, яка нервово розтирає коліна, ворожо глянувши на нього у відповідь, мовляв, я тебе не боюся. Ніколи не бачила Ру таким зосередженим та водночас захопленим.

— Начхати, нам треба прибрати його.