Кейт Аткінсон - За лаштунками в музеї

Нарешті молодята зникають у ризниці, а хтось береться відверто паршиво награвати Баха на побитому життям органі. Гості, що розділилися на її та його частину, починають судомно перешіптуватися про те, як їм це все подобається. Нарешті тріумфально лунає весільний марш, і ми рушаємо. Усі всміхаються нам, як ідіоти — радше від полегші, ніж від утіхи.

— Чорт-чорт-чорт, у мене сечовий міхур зараз лусне, — каже тітонька Еліза у простір, коли я її проминаю, а позаземна квіткова парочка розвертається на місці, як роботи, щоб провести поглядом наречену, яка не схотіла їх запросити у свій почет. Тітонька Ґледіс із вдячністю зітхає:

— Зате ніхто бодай не звалився.

Фотосесія на сходах церкви займає чи не більше часу, ніж служба. Ми починаємо просуватися в напрямку до банкетної зали аж тоді, коли з’являється наступний весільний кортеж, і два комплекти гостей змішуються навколо церкви. Допіру тоді притомленим дружкам дозволяють сховатися у великий чорний «остін принцес», що стоїть, обв’язаний білими стьожками, на вулиці неподалік. Я кривлюся на задньому сидінні, бо почуваюся як Аліса, що раптом виросла: велетенське дівчисько, затиснуте серед ідентичних малят. Ледве я встигаю поринути у тривожну дрімоту, як машина спиняється перед готелем, і нас виставляють надвір. «Прийом» не безалкогольний, тож бар фулфордського готелю стрімко заповнюється, ніби ми Сахару перетнули, а не середмістя Йорка.

Моя зграйка розлітається на всі чотири сторони й пурхає в обійми батьків, які хвалять не нахвалять своїх чад, що виросли такими гарненькими, милими, красивими, потішними і таке інше. Моїх батьків ніде не видно, хоча врешті я таки зауважую Джорджа: він по той бік кімнати розмовляє з дебелою пані в яскраво-синьому костюмі-двійці й величезному червоно-білому солом’яному сомбреро. Зблизька виявляється, це тітонька Еліза — в одній руці келих зі слідами помади, в іншій іще не вручений весільний подарунок. Вона притискає мене до свого бюсту й гучно чмокає в обидві щоки, а тоді сповіщає, що виглядаю я просто прекрасно. Не встигаю я похвалити її костюм у патріотичних кольорах до цього дня національного значення, як вона вручає мені подарунок і наказує «лишити на купі — це просто підставки під чашки» і заодно принести їй щось із фуршету, «раз тобі по дорозі».

Закуски розкладено у сусідній кімнаті на двох довгих складаних столах, застелених скатертинами. Виявляється, фуршет — відступ від традиції: у Сандриній родині заведено відзначати свята сидячи. Я це довідалася, бо родички по куделі, вбрані переважно у кримпленові сукні в пастельних тонах, походжають уздовж столів і обговорюють ці новітні витребеньки. Вони видають дивні звуки, як кукурудзяне поле у бурю — шшш, цьк, фууу — і тримають сумочки просто під грудьми, як дами у пантомімі.

— Куди цим вашим витребенькам до справжнього застілля, — каже хтось, і всі шелестять на знак згоди.

— А пам’ятаєте, коли нашу Лінду заміж видавали? Тоді стільки смажені наготували, що столи аж угиналися.

— А ще суп із бичачого хвоста був, — нагадує хтось.

Вони знову беруться походжати уздовж столів, вказуючи, що і шинка негодяща («Могли хоча б замовити порядної йоркширської шинки»), і сендвічі з яєчним салатом бліденькі («Майонезу більше, ніж яєць»). Дві офіціантки, які роздають ці гостинці, теж викликають у них певні підозри. Зауваживши мене з подарунком у руках, вони підбадьорливо посміхаються.

— Подарунки отам складають, люба.

Й одна пані вказує на стіл, де вже стоять два однакові тостери і три однакові сервізи, але, на щастя, інших підставок під чашки не видно.

Я набираю тарілку для тітоньки Елізи. Вона найменш вибаглива особа, яку я знаю, особливо у їжі, тож я накладаю без розбору все, що пропонують, крім трайфлу — незайманого, як наречена, і вкритого фатою з кольорової присипки, що вже тане й перетворюється на веселкову кашу.

Доки я повертаюся до тітоньки Елізи й батька, вони встигають вихилити ще щонайменше три подвійні джини. Їхніх других половинок — дядька Білла й Банті — ніде не видно. Я поняття не маю, як тітонька Еліза збирається дати собі раду з тарілкою, склянкою, цигаркою і моїм батьком, тож виступаю німим і покірним дворецьким і підношу їй тарілку, на яку вона накидається із похвальним завзяттям.

— А Сандрина рідня вдає з себе казна-що, — каже вона, киваючи на найближчу гостю в кримплені, й надкушує волован із грибами, що одразу й розсипається. — Ніби кочергу проковтнули.

Вона не зауважує, що мати нареченої, Беатріса, жінка серйозна — щось середнє між сороптимісткою і борчинею сумо — цілком може її чути. Джордж помічає її наближення і пробує зібратися.

— Агов, — Джордж намагається виявити дипломатичність, але зазнає нищівної поразки, — а ось і теща.

Джорджа рятує Тед, який розпачливо махає йому від дверей. Я збираю розкидані підлогою шматки воловану, вибачаюся і втікаю. Шлунок видає тривожні звуки, тож я рушаю в напрямку фуршету. Я саме намагаюся зрозуміти, куди поділися всі гості чоловічої статі — чоловіків не видно, ніби, доки я відволіклася, встигла початися чергова світова війна, що вкрай малоймовірно — коли натикаюся на зарюмсану Люсі-Віду (значна частина її густої чорної туші стікає щоками). Вона гучно шморгає носом і витирає лице багряним боа, що висить у неї на шиї.

— Це від «Біби», — трагічно зітхає вона.

— Краще серветкою, — кажу я і відводжу її з людного центру кімнати до хистких стільців за столом, на якому стоїть весільний торт. Ще на столі красується букет нареченої й букетики подружок, а також купа сувенірів на щастя — чорних кішок, срібних підков і віхтиків білого вересу. Сандрин весільний торт — це горбик усього на два яруси, а в мене буде крутий п’ятиярусний Монблан зі снігом і трояндочками з «Террі».

Так ми й сидимо, як соромливі панянки на балу — спостерігаємо, як навколо походжають інші гості, та ділимося секретами. Секрет у Люсі-Віди прикрий, що й казати.

— Залетіла я, блін, — белькоче вона, сліпо витріщившись на весільний торт, що виростає у моїх очах, нехай не фізично, але на символічному значенні, адже з подальшої розповіді випливає, що прикрості Люсі-Віди мигдальною пастою і цукровою пудрою ніхто не прикриє. — А він уже окільцьований.

У її заплаканих очах прозирає пристрасть і розпач від зради. Вона тяжко зітхає і згорблюється на незручному стільці, дуже бліда, з безкровними губами, як у зголоднілого вампіра. Може, її і справді назвали на честь Люсі Гаркер, а може, це все