Абір Мукерджі - Дим і попіл, Абір Мукерджі

урунга розстріляли о шостій ранку 31 грудня. Розстрільна команда Форт-Вільяму, найхолоднішого дня року, хоча я сумніваюся, що він відчував холод, адже був горцем. Мене, звісно, там не було. Як і Не Здавайся. А Доусон був, і сам мене про це повідомив. Не те щоб ми стали приятелями — аж ніяк. Він вирішив віддати мені борг за те, що я повернувся по нього після того, як вивів принца з небезпеки. Можна було б очікувати, що коли врятуєш людині життя, вона змінить своє ставлення до тебе, але в мене склалося таке враження, що у випадку з Доусоном цей факт змусив його образитись на мене ще більше. Та мені байдуже. Яка різниця, хто лежав би поранений у тій кімнаті: Доусон, кайзер Вільгельм чи сам диявол? Я би повернувся за будь-ким, бо не можна лишати людину на милість газу. Хоча коли він прислав мені пляшку віскі «Гленфарклас» двадцятип’ятирічної витримки на знак подяки, я не став відмовлятися. Ситуація, коли твоїм ворогом є шпигун-поліціянт, має і світлий бік: він прагне знати про тебе все, навіть марку твого улюбленого віскі. Я навіть запросив його розпити пляшку разом, але він відмовився.

Натомість ми зустрілися якось рано-вранці на ослінчику біля дзеркального басейну меморіалу Вікторії. Місце обирав він. Одна з тих невинних місцинок для рандеву, які так полюбляє головний шпигун. Не те щоб наша зустріч була аж такою таємною, але старих звичок важко позбутися.

Він уже сидів, коли я прийшов. У цивільному вбранні, з ціпком з одного боку і люлькою в зубах. На колінах у нього лежав брунатний пакетик з арахісом. Він узяв один стручок, почистив і кинув два червонуваті горішки на траву, де на них уже чекала зграйка птахів.

— Як нога? — поцікавився я, сідаючи поруч.

Він почистив ще парочку стручків. Шкаралупки впали до його ніг.

— Погано, чорт забирай. Лікар каже, що я назавжди можу лишитися кульгавим.

— Спробуйте знайти в цьому щось добре,— порадив я.

— Так, знаю. Це краще, ніж бути мертвим.

— Я хотів сказати, що ціпок надає вам певної урочистості. Головному шпигуну вона не завадить.

Він відвів погляд і нахмурився.

— Ви хотіли мене бачити?

Він витяг люльку з рота і поклав її на ослін між нами.

— Ми допитали Ґурунга. Він охоче нам усе розповів. Коли його перевели в Калькутту, він пішов до Антеї Данлоп, щоб подякувати за доброту, з якою вона доглядала його сина. Вона розповіла, як насправді помер його хлопець і що англійці попросили його чоловіка продовжувати експерименти.

Старенька місіс Данлоп. Її ми теж допитали, звісно, але від неї важко чогось добитись, крім посилань на гнів Господа. Вона вважає, що її чоловік служив дияволу і його потрібно було зупинити. Саме вона познайомила Ґурунга з Маꥳром. Виявилося, що лікар так і не оговтався від того, що його син загинув після газової атаки в Пассендалі. Вважав це карою божою за експерименти, які проводили на його об’єкті. Коли він дізнався, що уряд відкликає Данлопа до Портон-Дауна, щоб поновити роботу, нерви його не витримали.

Доусон почистив іще один горішок і кинув птахам.

— За словами Ґурунга,— продовжив майор,— самого його задовольнило б убивство Данлопа та всіх, хто був безпосередньо винуватий у смерті його сина. Замах на принца Уельського був пропозицією Маꥳра. Схоже, бідолаха збожеволів від горя. Вони розіграли його викрадення в Барракпурі, бо тільки там Маꥳру вдалося б утекти від моїх людей. Тоді злилися з натовпом біля міської ратуші й Будинку уряду і підірвали димові бомби, сподіваючись, що ми вважатимемо це газовою атакою і повеземо принца до Форт-Вільяма.

— А як же помічниця Маꥳра, сестра Рувель? — запитав я.— Чому Ґурунг намагався вбити її?

Доусон похитав головою.

— Ґурунг приїхав туди не вбивати Рувель. Хотів передати повідомлення Маꥳру, але на той час лікаря уже забрали мої люди. Він сподівався переконати Рувель передати це повідомлення, та коли з’явився у неї на порозі, вона розкричалася так, що й небу стало жарко.

— То моя провина,— зізнався я.— Я розмовляв із нею за якихось десять хвилин до нього. Сказав, що тієї ночі хтось може її вбити.

Доусон почистив іще стручок. Але цього разу запропонував його мені.

— Ні, дякую,— відмовився я.

— Як хочете.

Він стенув плечима й кинув два горішки собі до рота.

— Я чув, ви вирішили взяти відпустку,— сказав він.

— Від вас нічого не приховаєш,— завважив я,— навіть коли ви хворієте.

— Подорож до якогось приємного місця?

Я збирався в буддистський монастир поблизу містечка під назвою Джатинга в Ассамі, де, якщо вірити доктору Чаттерджі, монахи допомагають очистити тіло від опію. Але не сумніваюся, що Доусон уже знав про це. І якщо не вважати приємним досвідом потіння, блювоту й дослідження власних екскрементів, навряд чи можна було назвати це місто приємним.

— Ассам,— відповів я.

— Трохи холодно о цій порі року, ні?

— Сподіваюся, що ні.