Олександр Шаравар - Повернути себе. Том 1, Олександр Шаравар

—  Вони щось приховують? - Запитав Ван.

— Майор Гривс не впевнений на всі сто відсотків, але він вважає, що у в'язниці не тільки люди, а й представники старших рас, яких вирішили на якийсь час позбутися родичі. — посміхнувся Адламс. - За його даними, начальник в'язниці - аграф, і якщо це той, про кого я думаю, у нас будуть проблеми.

—  Адламс, ти думаєш це буде Родріель? - запитав Хуст у сержанта, на що той кивнув.

—  Ріку, про що це вони? Я розумію, аграфи рідкісні розумні у нас на планеті, але так реагувати, є якась передісторія? - запитав Терн.

—  Є, через нього, - кивнув на Хуста Рік, - донька Родріеля втекла з дому, а потім потрапила в полон до піратів. Думаю, ти мусиш розуміти, як до аграфок ставляться аварці, поки звільнили її, від колишньої її не залишилося й сліду. Зламана лялька – що скажеш, те й зробить. Моторошне видовище, якщо чесно.

— Потім цей придурок не знайшов нічого кращого, ніж просто прийти і попросити пробачення у Родріеля. По суті, він був не винен, що молоденька дурочка, якій і п'ятдесяти не виповнилося, заразилася розповідями досвідченого солдата і сама вирішила поганяти піратів. Ми насилу тоді розняли придурків. Вже років п'ятнадцять минуло з того часу, - сказав Хо.

— Щось мені здається, нас не раді там бачити, — сказав Пашу.

—  Так і буде, - усміхнувся Адламс, - Але Родріель нормальний мужик, наскільки може бути аграф таким, він повинен розуміти небезпеку зіургів та архів.

—  Головне, Хусту не відсвічувати, - сказав Рік, - Може йому ідентифікатор змінити і не знімати скафандр?

—  Не прокатить, Родріель той ще параноїк, - сказав Адламс, - Гаразд, будьте напоготові, через хвилину ми покинемо тунель.

За кілька секунд до того, як вони опинилися зовні, Терн відчув, ніби в нього над головою розбили яйце, а його вміст обтягнув з ніг до голови. Цього разу почуття були набагато сильнішими, ніж коли Декс використовував псіонічне маскування раніше.

На голограмі у центрі салону Пашу бачив, що вони залишили тунель під водою в якомусь лісовому озері. Навколо, наскільки діставали пасивні сенсори бота, був ліс, щоправда, у кількох місцях сенсор зафіксували скупчення зіургів. Увімкнувши паралельне відображення карти, Терн зрозумів, що раніше в тих місцях знаходилися невеликі екопоселення, в яких любили відпочивати багатії, а зараз люди в тих місцях перетворилися на корм.

Незважаючи на маскування, десантний бот летів на висоті всього кількох десятків метрів, прикриваючись місцевістю. Теоретично це мало допомогти залишитися не виявленими остаточно їх польоту.

Щоправда, і швидкість більшу розвивати не можна було. Переміщення робота в повітрі створювало рух повітряних мас, які можна було відстежити. Чим була більша швидкість десантного бота, тим більше була і швидкість переміщення повітряних мас. Зараз, на швидкості двісті кілометрів, можна було не звертати на це увагу. Повітряні потоки, що створюються їх переміщенням, будуть досить швидко затихати.

Жаль, що невидимість і маскування не могли впоратися і з цим. А то ж можна було долетіти всього хвилин за двадцять, не надто й ґвалтуючи бот. Він був здатний у межах атмосфери літати на восьми махах.

А якщо здійснити суборбітальний політ, то там і зовсім можна було розвинути в рази більшу швидкість. Але орбіта під контролем зіургів, тож і доводиться летіти на мінімальній швидкості, сподіваючись, що їх не виявлять.

Загалом політ мав бути досить довгий, більше десяти годин по прямій, і з урахуванням рельєфу місцевості, політ міг затягтися  на додаткові кілька годин.

—  Ну що? Зіграємо? - Запитав Рік.

—  Давай в акванаду, - запропонував Ван.

— Добре, всі грають? Адламс? - Сержант у відповідь лише згідно кивнув, і наступного моменту в доповненій реальності у всіх з'явилися карти. Терн, глянувши на здані карти, одразу скинув і відсторонився. У нього ще свіжі були спогади, як він програв і досі лишився винен п'ять тисяч кредитів.

А ось хлопці грали із задоволенням, але це було зрозуміло, чим ще себе зайняти? Це Терну було, що робити, бази вчити, тоді як у інших членів загону бази знань були вивчені майже десятиліття тому, і тепер лише зрідка їх оновлювали.

Наступні кілька годин політ йшов без утруднень, просто летять, то над лісом, то над трасою, то над полем якимось, то над озером. Пашу навіть кілька разів відволікався на те, щоб спостерігати за красою рідної планети.

Адже він, по суті, ніде  не був за своє життя. Ферма, місто поряд, училище, столиця. А тепер він за короткий час уже де встиг побувати. Не сказати, що він дуже радий цим подорожам, але щось у них було. Незважаючи на війну з зіургами, сама планета далеко від людських місць проживання мало постраждала. Ліси залишалися такими, як і століття тому, треба щось більш глобальне для руйнування всього цього. Значно більше.

—  Гарно, теж подобатися? - Запитав у Пашу Рік, помітивши, як той спостерігає за голограмою.

—  Так, здається, я тільки зараз бачу, що собою являє моя рідна планета, за таке не гріх віддати життя, - сказав Пашу.

— Це вже ти надто занурився. Запам'ятай, крім близьких є дуже мало речей, заради яких варто віддавати своє життя, - сказав Рік, усміхнувшись, - Гаразд, досить тобі тут сидіти. Ми отримали сигнал від майора. Тут недалеко формується ще один інцепторон. Начебто початкова фаза, ми найближчі і нас попросили перевірити.

—  І як це узгоджується з тим, що ми повинні бути непомітні? - Запитав Пашу.

— Ти маєш рацію, не дуже, але й пропускати появу інцепторону ми не можемо. У нас на борту є десяток кілотонок, - сказав Рік і кивнув у задню частину салону, в якій тільки зараз Терн помітив контейнери зі знаком радіоактивної небезпеки.

—  Ми підірвемо? - Уточнив Терн.

— Так, просто підлітаємо, скидаємо, відлітаємо убік, вибухаємо. - Небезпечна ударна хвиля від килотонки для нас  всього на відстанні близько чотирьохсот метрів, на більшій відстані вона не зірве з нас маскування. - пояснив Рік.