Настуся Соловейко - Драконяча відьма, Настуся Соловейко

Даная

– Годі вже спати, відьмо! – гаркнули мені прямо у вухо і я підскочила на ліжку.

Наді мною схилився драконоборець. Недобре посміхнувшись, він смикнув край ковдри й стягнув її з мене.

Я хотіла сказати щось уїдливе, та стрималася.

– Що бажає, мій Лерд?

Очі чоловіка спалахнули й він схопив мене за плечі.

– Лерд бажає, щоб ти одяглася і пішла варити зілля, зараз же!

– Дуже добре, мій Лерде, та я не змозі це зробити, поки ви тримаєте мене.

Айван перевів погляд на свої руки та неохоче випустив мене, відійшовши до вікна.

Тонка сорочка більше відкривала, аніж ховала. Я хитнула головою. Нема сенсу відчувати сором, він бачив мене голою і не тільки бачив. Та кожного разу, коли я опинялась перед ним напіводягненою, нічого не могла з собою вдіяти – червоніла, наче якась дурепа.

– Первісний дракон, як не відкрию очі – цей довбень маячить десь поряд! – почувся роздратований голос Черепуса.

– Я бачу, ти хочеш ходити без ребер, нежить! – погрозливим тоном проговорив Айван.

Холодний фиркнув, та писка стулив. От і добре. Кожного разу він це робить, наче не розуміє, як я за нього боюся!

– Ти сама підеш до ванни, чи тобі допомогти?

– Ні, дякую! – я підскочила з ліжка й понеслася до ванни.

– Даная! – зупинив мене низький голос.

– Так?

– Ти дещо забула.

Я повернулася до нього, не розуміючи у чому річ.

– Що саме?

– Мій Лерде, ти забула додати.

Чоловік відділився від вікна і підійшов до мене зовсім близько – я могла відчувати його приємний свіжий запах.

– Ну? Тільки цього разу додай більше почуттів, так, щоб я повірив.

Я не розуміла, що він від мене хоче, яких почуттів потрібно додати? Більше страху? Більше приниженості?

– Ні, дякую, мій Лерде. – проговорила тихо.

Якісь секунди драконоборець дивився на мене, а потім підштовхнув до дверей ванни й знов відійшов до вікна.

Одягатися довелося під його пильним поглядом.

Що це з ним? Це якийсь новий вид покарання? Тепер він буде постійно нависати наді мною, наче голодний звір?

Мої підозри стали ще більшими, коли Айван сам повів мене до башти, де я варила зілля і всівся на стілець, на якому зазвичай сидів Вейрен.

– Що я повинна варити сьогодні, мій Лерде?

– Якесь зілля, що зможе дати драконоборцям додатковий захист від відьмацької магії.

Я заперечно похитала головою.

– Навряд чи існує таке зілля, самі подумайте, яка відьма або Відьмак варив би таке для вас?

Він насмішкувато фиркнув.

– Ти мені зуби не заговорюй, я чудового знаю, як відьми роблять зілля одна проти одної, не думаю, щоб воно дуже відрізнялося від того, що мені потрібно.

Я задумалася. Вже багато разів він говорив такі речі, які можна дізнатися тільки від відьом. Тож, не треба було мати дуже розвинену фантазію, щоб уявити яким саме чином, драконоборець дізнавався про це.

Мимоволі стисла пальці, щоб він не побачив, як вони тремтять.

– Що ж, я можу спробувати, та мені знадобиться Гримуар. І я не гарантую, що це зілля не потребує принесення в жертву людей.

Брови чоловіка зійшлись докупи.

– Вейрен! – гаркнув він так, що я мало не оглухла.

Хвилин через п'ять на порозі з'явився чорнявий драконоборець.

– Придивись за нею, поки я не повернусь.

В кімнаті повисла тиша, Вейрен втупився у мене важким поглядом, я ж дивилася у вікно, намагаючись ігнорувати його присутність.

Коли Айван повернувся і відіслав чоловіка, я видихнула з полегшенням.

Драконоборець гепнув на стіл переді мною мій Гримуар, загорнутий у щільну тканину. Відімкнувши медальйон, простягнув мені нитку.

– Мій Лерд не боїться, що я можу його вбити й втікти просто зараз?

Айван розсміявся.

– Даная, не кажи дурниць! І не такі відьми намагалися мене вбити, та як бачиш, я і досі живий, тож закрий рота і роби, що тобі наказано.

Я вихопила нитку з його пальців і притуливши її до книги зло зашепотіла:

– Дракон той єдиний, що дав мені силу, мені поможи!

Нитка засвітилася. Яскраво! Такого ніколи раніше не було.

Магія перетікала на книгу і я здивовано побачила, як та без зусиль з мого боку, відкрила око.

Кліпнула і на секунду мені видалося, що колір райдужки змінився, став світлішим, а не криваво-червоним. Замок клацнув і сторінки почали гортатися самі собою.

Я підняла очі, і помітила, що чоловік зморщився, наче з'їв прокислий суп.

Що це з ним?

Нарешті книга зупинилася і я прочитала назву закляття:

“Захист від магії ворога.”

Дивина! Мені завжди доводилося мало не вмовляти книгу щось показати, а зараз все з першого разу!

Я пробігла поглядом список інгредієнтів, і мої очі радісно загорілися, в цьому рецепті є потрібна мені травка! Тільки от, як її вкрасти, коли тут Айван сидить?

Та радість була недовгою, останнім інгредієнтом зілля значилась моя власна кров.

– Думаю, мій Лерде, ви не захочете, щоб я варила це зілля.

– Чому це, там треба когось вбити?

– Ні, зовсім ні. Просто тут… Тут потрібна моя кров.

Якийсь час він дивився на мене.

– Вари.

В мене очі на лоба полізли.

– Ви впевнені?

– Вари, Дран тебе забирай, я не хочу втратити своїх людей! Навіть якщо з тебе доведеться зцідити всю твою кров!

Я стисла губи у тонку лінію. Що ж, добре!

– Як довго воно діятиме?

– Тиждень, мій Лерде. – якомога спокійніше проговорила я.

Навчено виконуючи знайомі дії, краєчком ока слідкувала за Айваном, сподіваючись вловити момент, коли він відволічеться.

Та чоловік вперто свердлив мене поглядом.

От якби щось сталося!

Наче у відповідь на мої думки, почувся крик. Низенька пухка жінка буквально влетіла до кімнати.

– Лерде Айване, Лерде Айване! Джервіса ніде не можуть знайти! Ваша сестра просить вас їй допомогти у пошуках! – жінка запнулася і витріщилась на мене.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍