Дженні Тінхвей Джан - Чотири скарби неба, Дженні Тінхвей Джан

class="p1">— Нічого такого не було, — відповідає вона. — Я справді закохалась у нього, сер. Але я була юною. Наївною. Насправді я просто була закохана в музику. Тепер це розумію.

— Так і є, — співчутливо промовляє суддя Гаскін. — Міс Фостер, чи можете розповісти нам, що ви знаєте про плани Нельсона Вóна щодо відплати?

Цієї мить я кидаю погляд на Нельсона, який зосереджено дивиться на Керолайн. Усе, що раніше сказали свідки, створило нам образ владних і підступних. Якби ж вони тільки знали, якби ж тільки могли зрозуміти, що все, що ми зробили, було заради того, щоб вижити.

— Батько ніколи не любив китайців, — каже Керолайн і тепер уже дивиться прямо на Нама й Лума. — Він вважав, що вони шпигують за ним і переманюють його покупців.

— Містер Вон знав про це?

— Я обмовилася раз чи двічі. Знала, що він водить дружбу з власниками крамниці, але в мене й на думці не було нічого такого.

— Містер Вон розмовляв з вами про батька?

— Побіжно. Я бажала зберегти наш роман у таємниці, проте він хотів піти разом до батька й розкрити наші стосунки. Мене це налякало. Я не могла примиритися з такою ідеєю, тож сказала йому, що ми більше не можемо зустрічатися.

— Розумничка, — каже суддя Гаскін. Натовп схвально бурмоче.

— Після цього він приходив кілька разів, коли батька не було вдома, — веде далі Керолайн. — Сказав, що працює над чимось великим. Чимось, що може все змінити. Можливо, навіть дозволить нам колись бути разом. Однак потім раптом перестав навідуватись. А через кілька днів батька...

Її тіло, яке досі було виструнченим, обм’якає, плечі гойдаються від кожного схлипу. Публіка повністю підтримує цю гарну та цнотливу дівчину, яка просто потрапила на гачок китайського збоченця.

— Гадаю, я можу висловити свій здогад щодо решти, — каже суддя Гаскін, звертаючись до зали. — Міс Фостер, я не помилюся, коли скажу, що ви вважаєте Нельсона Вона й цих чотирьох інших причетними до вбивства вашого батька? Він знав, що батько стане між вами, тому якнайжорстокіше з ним розправився.

Поміж схлипуванням нам не розчути відповіді Керолайн, але для публіки та судді Гаскіна цього достатньо. Мені лячно дивитися кудись іще, крім як поперед себе, — і на Нельсона, й на скажених тварин позаду нас. «Це кінець, — думаю я. — Після такого не буває вороття».

Керолайн виводять. Вона вткнулася обличчям у долоні. Коли перед нею відчиняються двері, я бачу решту її родини — матір з невблаганним обличчям і молодшого брата, який більше ніколи не візьме до рук скрипки. А потім двері зачиняються. І тоді ми вп’ятьох залишаємося самі проти судді Гаскіна й розлюченого натовпу, який вимагає крові та кари.

Голос судді Гаскіна пересилює галас.

— Я заслухав сьогодні всіх трьох свідків, — оголошує він, — і в мене не лишається іншого вибору, крім як винести рішення передати цю справу для подальшого розгляду в окрузі Мюррей. Свідки надали незаперечні докази, що тієї жахливої ночі, а може, і задовго до неї щось замишлялося.

Ці слова — неправда, цілковита неправда. Мені хочеться протестувати так, щоб від мого голосу потріскалися шибки. Нельсон ніби читає мої думки й застережливо штовхає мене ногою.

— Суд відбудеться через два дні, — веде далі суддя. — Уранці ви вирушите в Мюррей. Нехай Бог помилує ваші душі.

Слухання завершено. Я дивлюся, як суддя полишає своє місце й дає охоронцям знак вивести нас. Публіка починає торжествувати.

8

Коли ми повертаємося в камеру, Нам не перестає терти долонями лоба — нервова звичка, якої він набув після початку протестів під крамницею.

— Це правда? — питає він Нельсона.

Усі переводять погляд на Нельсона — мого друга, який, як я тепер розумію, має не менше таємниць, ніж я. Його спина згинається в незвичній сутулості, руки звисають по боках. Він не в змозі дивитися нікому з нас у вічі.

— Правда, — зрештою відповідає хлопець.

Нам опускається на землю. Проте Лум робить крок уперед, його загострене обличчя лютує.

— Про що ти думав? — шипить він. — Ти вб’єш нас усіх!

Минув той час, коли Нам і Лум вихваляли Нельсона як добропорядного юнака, який урятував Намові життя. Народжується нова реальність: Нельсон просто хлопчак.

— Я не хотів, щоб так сталося, — каже він. — Вона була лише закоханим дівчиськом, я знав це. Але подумав... Я подумав, якщо ми розкажемо Фостеру про наші стосунки, якщо він побачить, як сильно його власна плоть і кров кохає такого чоловіка, як я, то його думка зміниться. Він був просто одним із. Мені хотілося вірити, що я зможу змінити погляди хоч однієї людини.

Тепер я починаю розуміти Вільямові слова про Нельсона, єхидні й чванливі: «Ти постійно шукаєш у людях добро. І завжди шукав».

Нельсон дивиться на свої руки. Без скрипки та смичка вони видаються розгубленими.

— Я не сказав, бо не хотів вас турбувати, — каже він Наму та Луму. — Я справді думав, що зможу зробити щось значуще, якусь маленьку зміну. Я помилявся.

— Нельсоне, — хитає головою Нам. — Ох, мій хлопчику.

— А відплата? — вимагає пояснень Лум. — Грандіозні плани, над якими ти працював, за словами дівчини?

Тепер моя черга взяти слово. Я розповідаю їм про лист до «Шести китайських компаній» і про наші плани подати до суду на Рок-Спрінгс.

— Це аж ніяк не стосувалося Фостера, — запевняю їх. — Ми просто прагнули відстоювати справедливість.

— Тепер це не має значення, — каже Нельсон. — Біда вже сталася. Усі вважають, що я мав причину вбити Фостера, а ви допомогли мені в цьому.

На цьому в камері западає тиша. Джов, який спостерігав за всією цією суперечкою, підводиться й потискає Нельсонові руки, ніби каже, що все гаразд. Проте коли він повертається на своє місце на підлозі, я бачу, що його обличчя впадає в новий вид відчаю — усвідомлення того, що всі двері почали зачинятися.

* * *

Наступні кілька годин тягнуться повільно. Наше життя застопорилося навколо вбивства Фостера, і тепер залишається тільки чекати. Нам склав руки на грудях і сперся зверху на них підборіддям. Лум залишається біля стіни, його спина вперта у своїй прямоті. Це мене в ньому захоплює. Джов то засинає, то просинається. Час від часу в