Жоель Дікер - Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер

вас про це запитати, Стівене. Я покинув Нью-Йорк, щоб знайти спокій, аж натрапляю на вас!

— Я приїхав сюди дізнатися, що це за п’єсу таку таємничу тут гратимуть.

— Я приїхав сюди перший, Стівене, то повертайтеся до Нью-Йорка, якщо я тут.

— Ми куди хочемо, туди і їдемо, у нас демократія, — встряла Аліса.

Островскі раптом упізнав її: то була дівчина з редакції.

— Ого, Стівене, — сказав він уїдливо, — бачу, ви поєднуєте роботу і задоволення. Ваша дружина, мабуть, радіє.

Він узяв свої речі й пішов, страшенно розлютившись. Стівен побіг за ним.

— Зачекайте, Мето.

— Не турбуйтеся, Стівене, — сказав Островскі, стенувши плечима, — я нічого не скажу Трейсі.

— Та я не про це. Хочу сказати вам, що мені дуже шкода. Шкода, що я так витурив вас. Я тоді був у ненормальному стані. Прошу у вас вибачення.

Островскі відчув, що Берґдорф каже це щиро, і ті перепросини зворушили його.

— Дякую, Стівене, — сказав він.

— Ага, Мето. Вас прислали сюди від «Нью-Йорк таймс»?

— О боже, ні! У мене більше нема роботи. Хто захоче взяти на роботу критика-ретрограда?

— Ви великий критик, Мето, вас кожна газета захоче залучити до праці.

Островскі стенув плечима й зітхнув.

— Ну, це ще як сказати.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Берґдорф.

— Від учора мені засіла в голові одна думка: я хочу пройти прослуховування на актора в «Темній ночі».

— А чом би й ні?

— А тому що це неможливо! Я літературний і театральний критик! Отож не можу ні писати, ні грати!

— Я не зовсім розумію вас, Мето...

— Ох, Стівене, поворушіть мізками, заради бога! Подумайте самі, з якого це дива театральний критик гратиме у виставі якусь роль? Гадаєте, літературні критики хочуть писати, а письменники стати літературними критиками? Уявляєте собі Дона Делілло, який пише статтю для «Нью-Йоркера» про нову п’єсу Девіда Меймета? Уявляєте, як Поллок публікує критичну статтю про останню виставку Ротко в «Нью-Йорк таймс»? Уявляєте, що Джеф Кунс критикує останнє творіння Даміана Гіршта у «Вашингтон пост»? Можете уявити собі Спілберґа, який пише про останній фільм Копполи у «Таймс»: «Не дивіться цього лайна, це справжнісінька гидота»? Усі здіймуть галас, казатимуть, що це упередженість, і матимуть рацію: не можна критикувати ту царину діяльності, в якій працюєш.

Берґдорф зрозумів, що мав на увазі Островскі, але зауважив:

— Мето, та ви ж зараз практично не критик, адже вас звільнили.

Обличчя Островскі посвітліло: Берґдорф таки мав рацію. Колишній критик подався до свого номера і взявся до газет, де писали про зникнення Стефані Мейлер.

А що, думав він собі, хто забороняє мені взятися до діла? Зрештою, хіба, витуривши з роботи, Берґдорф не зробив мене вільним? І що як увесь цей час він був невизнаним творцем?

Він повирізував статті й порозкладав їх на ліжку. З нічного столика на нього дивилося фото Меґан Падалін.

Повернувшись до басейну, Стівен почав читати мораль Алісі.

— Не провокуй Островскі, — сказав він, — він тобі нічого поганого не зробив.

— А чом би й ні? Ти бачив, як він дивився на мене? Наче я хвойда якась. Наступного разу скажу, що це я його витурила з роботи.

— Не кажи нікому, що ти вимагала вигнати його! — вигукнув Стівен.

— Але ж це правда, Стіві!

— Послухай, через тебе я опинився в гівні.

— Через мене? — обурилася Аліса.

— Авжеж, через тебе і через твої дурнуваті подарунки! З банку вже дзвонили мені додому. Ще трохи — і дружина дізнається, що в мене фінансові проблеми?

— У тебе фінансові проблеми, Стівене?

— Авжеж! — роздратовано вигукнув Берґдорф. — Знаєш, скільки я витратив? Я спустошив геть усі рахунки, та ще й заліз у борги, немов дурник!

Аліса засмучено глянула на нього.

— А ти ніколи не казав мені про це, — докірливо мовила вона.

— Про що не казав?

— Що в тебе нема грошей на ті подарунки.

— А це б щось змінило?

— Усе! — вигукнула Аліса. — Усе змінило б! Можна було б стежити за видатками. Не жити в дорогих готелях! Що ти накоїв, Стіві? Ти наймав номери у «Плазі», ти кидав грішми наліво й направо, купуючи все підряд, то я гадала, що в тебе є грошенята. Я й не підозрювала, що ти живеш у кредит. Чому ти ніколи не казав мені про це?

— Бо мені було соромно.

— Соромно? А чого ти соромився? Послухай, Стіві, я ж не хвойда якась, не лярва. Я ж з тобою не заради подарунків, не для того, щоб завдавати тобі прикрощів.

— А чому ти зі мною?

— Бо я кохаю тебе! — вигукнула Аліса.

Вона глянула на нього, і по її щоці покотилася сльоза.

— То ти не кохаєш мене? — схлипуючи, запитала вона. — Ти гніваєшся на мене, так? Бо через мене ти опинився в гівні?

— Я вже казав тобі вчора в автомобілі, Алісо, може, варто було б подумати трохи і зробити паузу в наших стосунках, — несміливо нагадав їй Берґдорф.

— Ох, не кидай мене!

— Що?

— Покинь дружину! — благально вигукнула Аліса. — Якщо кохаєш мене, покинь дружину! Але не мене. У мене є тільки ти, Стівене. В мене нікого нема, крім тебе. Якщо ти підеш, я нічиєю більше не буду.

Вона плакала, аж захлиналася, й сльози поробили доріжки в макіяжі на її щоках. Усі дивилися на них. Стівен спробував її заспокоїти.

— Алісонько, та ти ж знаєш, як я кохаю тебе.

— Ні, не знаю я! То скажи мені це, доведи це мені! Не їдьмо завтра назад, залишімося ще на трохи, це ж останні наші дні! Чом би тобі не сказати на роботі, що ми проходимо тут проби на акторів, щоб зсередини дізнатися про цю виставу і зробити репортаж? Щоб написати про цю п’єсу, що про неї всі балакають. Твої видатки будуть виправдані. Прошу тебе! Кілька днів.

— Гаразд, Алісонько, — сказав Стівен. — Залишаємося ще на понеділок і вівторок, щоб узяти участь у прослуховуваннях акторів. І разом напишемо статтю для часопису.

*

Після вечері у Дерека і Дарлі.

У кварталі запала ніч. Анна з Дереком прибрали зі столу. Дарля курила надворі коло басейну. Я приєднався до неї. Було