Мігель Анхель Астуріас - Скорботна п'ятниця

Епілог

Учитель Касаюка ніби повис на своїх думках у повітрі, достоту як у повітрі, вийшовши на балкон і дивлячись на маленький майдан та будинок і крамницю Тантанісів. Усе те сталося там. Під несамовите калатання дзвонів, що співали славу, усе там і сталося. П’яний із своїм «не скажу, все одно не скажу»; дурний і владний поліцай, котрий будь-що хотів примусити того заговорити; опудало дона Рамона, що його розірвала юрба, і то не як Іуду, а як самого Монтемайора-і-Гуаля, ладна розірвати так само люто всіх експлуататорів та поліцаїв; прибуття поліційних підкріплень; рукопашна бійка поліцая з мулатом; випадковий постріл, що ним убито п’яного; плакатик «Вживайте жувальну гумку «Чіклетс»!; засліплений натовп, що в жадобі помсти, — помсти чи справедливості — важко сказати, — хапає поліцая, відриває його від землі, тягне кудись і палицями, ножами та копняками перетворює на криваве місиво; постріли інших поліцаїв, мертві, поранені, виття сирен «швидкої допомоги»…

Але те, що діялося тепер, геть паралізувало його думки: це вже було щось жахливе, незбагненне, ні на що не схоже…

Зайшов до кімнати взяти сигарету з ментолом. Закурити і хоч якось полегшити гнітючий настрій, тугу, розпач, фізичну слабість…

Він задихався в спальні й тому вернувся на балкон. Злякано здригнувся, помітивши, що вже світає. Зробити щось… треба щось зробити… але що? Затримати ніч, затримати місяць, зорі, денне світло, що насувалося, перейняти день, щоб він не наставав, доки не з’явиться Приємний Мулат, бо тільки той міг відвернути злочин, найстрашніший за всі злочини…

Прожогом кинувся назад у кімнату, піднімав і ставив на те саме місце речі, запалював одну по одній сигарети, ходив із кутка в куток. Треба щось робити, треба щось робити, поки не заяскріли ледь видимі смужечки світла, треба щось робити, рятувати від смерті невинного… Але як? Побіг зачинити вікно, щоб не зайшов світанок із криком: уже! уже! Тюремники розчиняють одиночну камеру в підземеллі, де той сидить… Священик його сповідає… дає йому причастя… підбадьорює…

Позачиняв усі внутрішні віконниці. Сховатись, заритись кудись, не бачити, як народжується світанок, як розвидняється… Ні, ні, йому не доведеться переживати останні хвилини, тут триватиме глибока ніч… Але мало позачиняти віконниці: світло пробивається крізь шпари між погано припасованими дошками. Він уже уявив собі ту фатальну мить, коли світанок просочується в кімнату…

Цвяхи, молоток, ковдри…

Постягав із ліжка важкі ковдри, щоб поприбивати їх до вікон.

Коли він усе позатуляє, коли все знову опиниться в пітьмі, ніч триватиме далі, й для нього принаймні не настануть оті частки секунди, за які вбивча куля покриває відстань від дула рушниці до грудей засудженого на смерть, — цього разу невинної людини.

Впав у крісло-гойдалку і став легенько погойдуватися, чимдалі сповільнюючи ритм, і враз спинився: йому здалося, що, отак погойдуючись, він наближається до цвинтаря, до зовнішнього муру цвинтаря — місця розстрілу…

Пересісти в крісло!

Навпомацки врешті розшукав крісло. Краще, але неможливо всидіти. Неможливо всидіти отак без руху. Та рухайся не рухайся — чи не однаково? Головне, що він не впустив до себе світанку й продовжив життя тому, котрий не був Приємним Мулатом, тому, котрий мав померти, щоб не постраждав авторитет поліції. Поліцай Адан Форонда, якого за зловживання службовим становищем з метою наживи перевели в архів, знайшов у картотеці дрібних злочинців і порушень громадського порядку картку на заарештованого мулата Манісіо Мансілью, родом з Омоа, кишенькового злодія на прізвисько Шикарний, який за всіма даними підходив, щоб фігурувати як Приємний Мулат.

Учитель занепокоївся. А всякі дрібні шпарки та дірочки? Найменший проблиск світла був би фатальним сигналом години розстрілу. Ввімкнув електричне світло, але зразу ж вимкнув. Краще свічку. Світло від свічки святе. Запалив ще одну сигарету й заходився коло решти шпарок і дірочок, позаліплювавши їх жованим чорним воском, а також законопативши ганчірками й папером. Продовжити ніч, а з ніччю й життя Манісіо Мансільї, кишенькового злодія, якого поліція, просто підмінивши одного мулата іншим, виставила як Приємного Мулата.

Сатурно, Сатурніно, Сатурніано (за міфологією, в тебе був тезко — могутній бог із серпом), чим допомогло твоє свідчення, якому запорукою твоє взірцеве життя, твої майже шістдесят літ служби в національній освіті, чим допомогла твоя заява під присягою, що той, кого тобі показали, — не Приємний Мулат, котрого ти бачив і з котрим розмовляв того трагічного дня? Нічим. Даремно ти доводив, що вчитель — завжди добрий фізіономіст, що ті двоє зовнішньо дуже різняться один від одного. Приємний Мулат, як на те вказує його прізвисько, полонив усіх своєю привабливістю, красномовністю, він не виказав і сліду страху, коли розмовляв із агентом 326, просячи того виявити милосердя й не бити п’яного, котрий обіймав стовп. У Приємного Мулата ніс довгий, майже орлиний, — у Манісіо Мансільї, навпаки, ніс кирпатий, приплюснутий, типовий для негроїдної раси. Очі в Приємного Мулата великі, широко розплющені, тимчасом як Манісіо Мансілья дивиться крізь щілини у вигляді знака тильда; до того ж він замкнутий, боязкий, небалакучий.

Якийсь далекий звук… Учитель то сідав на розкрите ліжко, то підводився з нього, то сідав, то підводився, нічого не бачачи в непроглядній пітьмі. Далекий звук… Сирена, лунка заводська сирена, якій відразу відповів гудок броварні. Світанок заговорив своєю мовою. Бамкали дзвони, гули фабричні сирени, свистіли паровози — цього досить, щоб проголосити день. А бодай тобі трясця! — лайнувся він, запалив свічку і зі стінної шафи з глибокими шухлядами (в тих шухлядах були менші шухлядки, а в тих менших — ще менші, а в тих ще менших — зовсім маленькі) дістав вату та липкий пластир і позатикав собі вуха. Ніч і тишу було поновлено; тепер залишилося знешкодити найстрашнішого ворога, гримучу змію — будильник. Анічогісінько не допомогло те, що він звернув увагу суддів на явну різницю між вимовою Приємного Мулата, його акцентом жителя карібського узбережжя, і міською говіркою підсудного… Узяв будильника і, відвернувшись, щоб, бува, не бачити, котра година на зеленому циферблаті, перекрутив на кілька обертів хвилинну стрілку. Загасив свічку — нехай буде чорна пітьма, нехай загубиться час…

Розвізник хліба, такий собі Тобіас Сінсалон, посвідчив під присягою, що у великодню суботу об одинадцятій ранку мулат, котрий сидів, на лаві підсудних, — котрий видавався скоріше мешканцем того світу, — украв у нього п’ять слойок і три пампушки, не кажучи вже про велику французьку булку. Один із суддів, пожвавившись, зауважив, що, мовляв, дивно, чому