Енжі Собран - Заміж? Не піду!, Енжі Собран

Глава 44

Тому, хто придумав правило ночувати з магіками, явно не доводилося робити цього в виділеній кімнатці одразу з двома.

- Мда.... Пощастило ще, що у мене не ергон, - буркнула я, пропускаючи в кімнату своїх вихованців.

Кімната і так була невеликою, як моя спальня в старій хрущовці. Але коли в неї протиснулись два магіка, простір стиснувся настільки, що я відчула себе замкнутою в кам'яному склепі. Була у дитинстві така практика.... Брр. До сих пір морозить від витівки хлопчаків та страху, що я тоді натерпілася.

- Ви проходите, сідайте. Будьте як вдома, але не забувайте, що в гостях, - посміхнулася, вимовляючи стандартну фразу.

Витягла з-під подушки свій звичний одяг для сну, вирушила в душ. Поки йшла, розмірковувала над тим, наскільки тато завжди виявлявся правий. Чомусь сьогодні стримувані спогади про великого та теплого, як плюшевий ведмедик, чоловіка, що завжди лагідно стискав мене в своїх руках, ринули нестримним потоком і я, стоячи під струменями гарячої води, безсоромно розревілася, упокорюючись з втратою.

В голові переміщалася все старе, минуле, вже давно забуте і нове, сьогоднішнє, ще не до кінця осмислене та пережите, і цю лавину я нічим не могла зупинити. Я немов бачила все з боку, як якийсь цікавий фільм.

 

- Таточку, ну от скажи, навіщо мені цей нудний етикет, якщо можна відразу в око? - запитувала дівчинка з двома кривими хвостиками, збитими колінами і відсутньою парочкою передніх зубів.

- Тому що не завжди варто відразу в око, принцеса. А етикет.... Ця зброя, яке є у кожної вихованої людини. Ти збентежена, тобі сказали щось образливе, і ти не знаєш, що на це відповісти. Або зайшла в кімнату і над тобою все кепкують. Можна кинутися в бійку і задати всім доброго стусана, а можна сховатися за ввічливими словами і образити значно сильніше залишаючись при цьому спокійною та поважливою. Як думаєш, де у тебе більше шансів здобути перемогу?

Дівчинка морщить ніс, звично прикушує падаючу на обличчя пасмо довгою чубчика і дивиться так серйозно і проникливо, ніби розуміє щось таємне.

- Гаразд, вивчу я твій етикет. І всі ці нудні ложки.

 

- Тат, ну чому... він же мені так подобався? - крізь схлипи запитує дівчина-підліток, безсоромно витираючи ніс о шикарну сорочку чоловіка.

- Що ти з нею возишся? І не тримай її на колінах. Вона вже доросла, - перекриває її ридання голос матері.

І від цього грубого окрику ридання стають лише сильніше. Їй вже чотирнадцять і вона вже давно переросла таткові коліна. Вона знає це, але не може відмовитися від заспокійливого батьківського тепла, від чарівного аромату кави, лимона та мигдалю, кутаючись в його любов як в теплий флісовий плед.

- Дурна моя маленька, - стирає сльози з її щік батько, - скільки ще раз буде розбиватися твоє серце, поки зміцніє та навчиться стійко переносити негаразди. Навіть я коли-небудь стану причиною твоїх сліз.

Остання фраза щось чіпляє. Ридання з приводу розчарування в першій симпатії відразу стихають. Дівчинка відсторонюється, щоб подивитися на нього:

- Ти? Таточку, ну ти ж ніколи не скривдиш мене, - заявляє вона з усією переконаністю юного серця.

- Все може бути, принцеса. Все може бути. Але пам'ятай завжди, що я тебе люблю.

- До Луни і назад? - перепитує, посміхаючись і забуваючи про всі свої прикрощі. Це їх пароль, запозичений з колись прочитаної на ніч казки*.

- Скоріш до самої-самої Кассіопеї, - відповідає тато і починає звично лоскотати, а вона сміється та верещить, знаючи, що Кассіопея це найдальша зірка видима неозброєним оком.

 

За цими картинками селевим потоком хлинули самотність та спустошення, від яких так хочеться вити. Шмигнула носом, сповзаючи по стінці. Нестримну греблю спогадів не зупинити. Я, немов випустила джина з пляшки.

- Тихіше, ну ти чого? - раптом виявляється хтось поруч, піднімає, притискаючи до теплого тіла.

Притуляюся, радіючи такій підтримці. Інтуїтивно відчуваючи когось рідного та близького в цих обіймах.

- Все ж добре? - запитує це хтось, поступово повертаючи мою свідомість.

- Тата більше немає, - зривається з моїх уст розпачливе і так хочеться запально викрикнути: «Вже ніколи нічого не буде добре!»

- Так он воно що, - шепоче все той же голос вкутуючи теплом, висмикуючи мене з похмурих роздумів. - Спаринг?

Хмикаю, моментально приходячи в себе. Пригадую, де я і хто я. Кому що, а хлопчакам аби побитися. Ні, я й сама не раз спускала пар у залі, але зараз сил не залишилося ні на що.

- Вранці, - відповідаю, різко заспокоївшись. Відступаю на крок, мружачись, дивлюся в очі хлопця-кульбаби. - Прости, а що ти робиш в моєму душі?

- Ееее .... Дверима помилився? - і подивився так запитально, немов це невивчений урок і я йому підказати повинна.

- Упевнений? Ось аж настільки? - скептично хмикнула у відповідь, радіючи з того, що через забудькуватість не зняла артефакт. Схоже, тепер мені й спати з ним доведеться.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍