Юрій Михайлович Мушкетик - Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик

сьогодні люди, хоч і страждають, не занурюються «у філософію страждання», люди прагнуть насолод і бачать життя як достаток та вигоду. І тільки. А в такому житті не можна написати великий роман. До того ж молоді письменники прагнуть слави без праці, якою-небудь скороспілою вигадкою здивувати всіх, обамбурити, змусити повірити в їхній геній. А геній, насамперед, це праця. А надія ж таки тільки на них. Наймолодших. Наші покоління вже вичерпали себе.

Гоголь не висловив захоплення поезією Шевченка. Мабуть, через те, що десь у глибині усвідомлював Шевченка як докір собі за власне «неукраїнство». Гонитва за славою була для нього понад усе.

Я бачив Токіо, Шанхай, Пекін, Нью-Йорк, Париж… Нью-Йорк… Мішанина народів, стилів, і в кінцевому рахунку безликість. І звідти мені бачився наш Київ – затишний, зелений, і не стільки Київ, як Україна, калиново-пшенично-яблунева країна, з добрими людьми (особливо в минулому), милим небом і нашими зорями. І все оте багатство інших міст мене спочатку здивувало, а далі й розчарувало. Уявімо картину: Нечуй-Левицький міняє свій Стеблів на Нью-Йорк. Фантасмагорія.

Мабуть, оце і є патріотизм. Може, й простецький.

Росія щодо України відіграла роль подібну до тієї, яку відіграли татари щодо самої Росії. Заборона і витоптування всієї культури. Культура під забороною, піддана глумові. Патріоти України Капніст, Гоголь писали по-російськи і потроху, як Гоголь, ставали й патріотами Росії. Глінка, Рєпін, Короленко, «половинчаки» – Чехов, Шолохов, Достоєвський – всі не наші. Нам діставалися окрушки.

І першопоштовх – Славинецький, Прокопович, Полоцький, Яворський – їх ми віддали їм, і тридцять президентів академії Російської. І пісні вони вчилися в нас. І за це – нинішня ненависть. «Ушли от нас». Ще й дивуються. Та й інші хочуть утекти: башкири, чуваші, чеченці – всі. Чому росіяни не задумаються над цим – ніхто з ними не хоче. Бо вони «бачать» всіх росіянами, а не самобутніми людьми.

І ще одне – стосовно літератури. Достоєвський «зачитаний» по всьому світу. А Пушкін – ні. Для домашнього вжитку. Нечуй-Левицький, Мирний також тільки для України. Через те їх і не знають у світі. І наші письменники надто національні (Котляревський, Марко Вовчок, Стефаник – різні, але надто національні), такими витворили їх обставини нашого нещасного пригнобленого життя. А хто ж витворить нинішню концепцію: нова Україна. Щоб вона була нова, ваблива, цікава, щоб у неї органічно увійшли традиції. Хто? Бодай теоретично?

Мені здається, основне достоїнство «На брата брат» – що я не суддя над героями, такі вони є, я їх створив, але не суджу їх.

Роман неначе вилився сам по собі. Якби я щось вельми вигадував – зокрема і форму подачі, вже було б не натурально. Я хотів розказати те, що розказав, а не показати, як я вмію творити нові форми і новий роман.

Може, ми, люди, комашки, висіяні всесвітнім дияволом для якогось експерименту, а може, він випустив нас – просто на глум і потіху собі.

Гарна жінка – вже сама по собі мистецтво.

Кажуть: дураку закон не писаний. Насправді ж закони пишуть для дурнів.

Скільки пристрастей перекипіло на планеті, скільки енергій… пішло прахом. Одна лишень громадянська війна… Кінні армії… десятки, сотні тисяч енергій в молодих серцях, подвигнутих ідеями. Либонь, ідеї не справджуються ніколи. Істинне – життя. Несутні – ідеї.

Усе життя людства – серед двох полюсів: свобода або тиранія. Часто перша переходить в другу, часто ті, хто проголошував свободу, проклинали її.

На землі панує культ насолод. Люди живуть для насолод. Так склалося у світі. Але цим люди жити не зможуть. Не зможе цивілізація. Вона жила… для життя. Щоб вижити. Щоб існувати. Суворий і величний закон. Світилися людям вищі істини, якісь «переднакреслення». Насолоди «переднакресленнями» бути не можуть.

Надходять листи від рядових членів Конгресу української інтелігенції. Ідея конгресу виникла у Спілці на засіданні Президії. Два перші засідання організаційного комітету провів я, а потім передав «віжки» Драчеві. А конгрес фактично нічого не робить. Мертва організація. А як започатковувався!

У житті літератури більше, ніж в самій літературі. Ніяка вигадка не може бути багатшою за Життя. Адже вигадує людина, а вона тільки частинка Світу, Життя, людський мозок витворений Світом, він не може передати нічого більшого за те, що було або є в Світі. Та й не може вигадка по-справжньому хвилювати людину, бо людина живе тривогами власними, пов’язаними з тривогами інших людей і світу.

Я старію і старію, стаю повільнішим, а мої коні притьма, все швидше й швидше мчать мене до прірви.

Колись, у дитинстві, їхав на волах. І все здавалося, що ті воли йдуть надто повільно. А потім їхав на конях ходою, тюпака, риссю. А нині шалений алюр з обірваним повіддям.

Самота.

Я дружив з людьми старшими за мене – з Косматенком, Коломійцем, Мисником. Наші розмови були нескінченні.

Нині я зовсім самотній. Дзвінки та розмови по службі тієї самоти анітрішки не розмивають. Самотній сам, самотні мої думки.

Вийшов на луки прогулятись. Мороз. Сніг. І така пустельність, що серце тріскає. Ніде ані лялечки. Ні звіра, ні птаха. Темні мертві кущі, голі дерева. Білий сніг. Нічого пустельнішого не можна уявити. Саван смерті та холодної байдужості.

14.01.92

Увесь вечір знічев’я просидів біля телевізора. Паскудні фільми про вбивство і любов без любові, криклива, облудна реклама, брехливі політики… І щось поза мною подумало в мені: потрібен строгий і розумний диктатор, цензура, строга поліція. Подумало, і я злякався цієї думки. І вона заметалася в безвиході.

Мабуть, я пережив свою епоху. Вона – моя епоха – закінчилася – з класичними романами, з тремким, цнотливим коханням, сільськими правдивими дядьками і тітками, повільним плином часу. Нинішнє не моє. А потім, мабуть, життя знову різко крутонеться і молоді скажуть: «це не наше життя, не наша епоха».

02.02.94

Хмарки летіли, неначе обоз розгромленої армії.

Небо! Це пів життя людини, а може, й більше. Ось сьогодні ранком воно веселкове, і на душі в мене ясно. По обіді затуманилося, спохмурніло, а я ходжу й не знаю, чого мені маркітно й каламутно на серці. Буває небо вітряне, буває високе, а буває, як погріб.

А небо ж ще й безкінечність, це зорі, це манливість, і тривога, і печаль, і спокій, і вічна мрія.

Небо!

Невпинний, послідовний хресний шлях нації.

1. При Петрі І заборона Україні торгівлі із зарубіжжям, заборона Церковних видань на Україні, вбивство Полуботка, знищення Запорозької Січі та настановлення над Україною Малоросійської колегії.

2. Остаточне знищення при Катерині ІI Січі, гетьманату, обернення українців у кріпаків, заслання Шевченка, розгром Кирило-Мефодіївського товариства.

3. Емські,