Юрій Михайлович Мушкетик - Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик

по деяких вишах відбулися арешти, а далі – шістдесятництво. Воно також вповні «не просмокталося» в літературу. Шістдесятники про себе заявили, а про них – не писали. Якби навіть хтось з ортодоксальних позицій, засуджуючи отих заарештованих, спробував написати, до друку того твору не допустили б, у нас просто «такого не було й не могло бути». (Я, стихійно, щось ледь-ледь зачепив у «Останньому острові», в «Рубежі» і «Обвалі» – всю систему, але й не на повну художню, вже не кажучи про ідейну, – силу.) Ми писали про людину порядну й непорядну, про передовика (в розумінні технічного прогресу) і ретрограда. Довкола цього – всі конфлікти.

На жаль, і сьогодні в нашій літературі немає жодної спроби змалювати широкомасштабні соціальні явища. Он молоді письменники пішли у «викрутаси», інші – у скарги на життя, лише частина розбуркують теми патріотичні. Є автори творів про УПА, історичних творів, про чорноту минулого життя.

Але – суспільні сили? Так, на терені теорій соціальних, – порожнеча. Серед молодих людей панує скептицизм (і нігілізм). Це особливо помітно на молодих літераторах.

І не бачу спроби показати обшири життя. Навіть стара метода забута, а вона ж дає найбільші можливості заглибитися в суть.

Осінь. Я мовби вмираю з природою. Душа моя вмирає. З чорнобривцями, із золотим дощиком, лаплахами. Смутком повитий сад, ліс. Ми разом відходимо помалу кудись. Ліс ще шумітиме, але вже на півтону глухіше.

Либонь, життя – це й справді тільки розмноження. Невідомо для чого. Просто, щоб не зникали всі види. А рушієм розмноження є секс. Он дівчатка ще підкоротили «міні», оголеними задками заманюють самців. Самці пишуть вірші – що кращі вірші, то кращу самичку можна заманути. Трудяга вколює… Що більше грошей заробить, то теж кращу самичку годуватиме…

Утрирую. Але щось від істини в цьому є.

У молодості ми йдемо в одних когортах, в старості – інших, супротивних. Ну як було не піти у дев’ятнадцять літ з Добролюбовим, який ламав, «ніспровергав» «старе», говорив такі гарні слова про добро для народу, й громив Тургенєва, інших: І в старості: ну хто ти такий, шмаркач, що ти зробив, написав три статейки, щоб висловлюватися зверхньо про крупного письменника, який стільки зробив, і залишиться в літературі, а ти «мне с вами неинтересно разговаривать, Иван Сергеевич». І куди ви разом, нігілісти, подвигли суспільство? До революції!

У 47-му фронтовики громили Яновського, Смілянського. Те саме.

Працюючи над з’їздівською доповіддю, я багато думав про нашу літературу.

Наша «усереднена» поезія – одна з кращих у Європі, де взагалі поезія стала прозою, яка важко вимовляється, бурмотінням, бубонінням. Там нині немає великих поетів, та й «середніх» не вельми. Є пісні. Але не випадково світ знає популярних виконавців, у яких – голос, зовнішні ефекти, мелодія, підсвітка – все разом творить популярний образ. Не поезії, а співо-акторо-театродійство.

У нас сьогодні також немає крупних поетів. Мені надходять десятки поетичних книжок. Є графоманські. Але багато досить вправно написаних, і навіть зі струмінцем, срібною ниточкою поезії. Якби такі поети появилися в часи моєї молодості (звичайно, тоді вони мусили б писати в «тому ключі») чимало з них увійшли б до «обойми». Одначе немає нині яскравих індивідуальностей. Після шістдесятників немає взагалі. Щойно прочитав нову книжечку Талалая. Прочитав п’ять-шість віршів з великою втіхою. Прекрасні поезії. А далі… Всі інші подібні на ці. Тональністю, тематикою, внутрішнім виявом поетичної душі. Хоч це таки поет. Кращий за інших.

У Ліни Костенко не було значних формальних відкриттів. Але всі її вірші відмінні між собою, в кожному – думка, якийсь смисловий колорит (Ікар упав, ратай і не оглянуся: «щось булькнуло» тощо). Велике смислове поле – ліричне і громадське.

Драч іноді брав і натужно, аж напинаючи живіт і груди, але ж брав («Ми чуєм трав зелений крик», реквієм по письменниках…) і в нього є «Крила», і є поезії про бабуленцію і сільських тіток та дядьків, з мозаїки – єдиний Драч. Але метався «від і до».

У Вінграновського поезії викочуються з підсвідомості, з надчуття…

Усі – індивідуальності. Серед оцих же книжечок індивідуальностей немає. Рівні вірші, наче хвильки на річці: одна за одною, одна за одною. Звідки може з’явитися новий поет? Що його покличе? В Європі і кликати нічим – поміркованість, ситість, сонливість. У нас же поки що домінує поезія скарги на обставини, на номенклатуру. У Шевченка також були скарги… І враз – злет, політ духу (і вірша), воістину за всіх казав і болів.

Ким повинен бути український поет? Зійти на поезію як на вогонь? Стати месією?

Ще гірше з прозою. До речі, подібне становище і в Росії, і в Білорусі. У Росії більше всіляких шукань, спроб («Безкінечний тупик» Галковського і подібне), але на щорічного Букера виходить кілька, або й кільканадцять одного рівня претендентів. Тургенєва вже було видно на середині його творчого шляху, Толстого і Достоєвського – то більше.

«Нове у мистецтві». «Новий стиль… Новий ракурс». Страшно сказати, але мені здається, що сама оця новизна, яка довгий час у відтінках, у глибині вираження була рушієм мистецтва, перетворившись у самоціль, стала його трунарем. Нове й нове, за будь-яку ціну, яке здебільшого поєднане з втратою майстерності, отієї майстерності, яка була властива Моцарту і Рафаелю, нині ніхто з отих мазунів – убий його, посади в клітку на все життя, – не витворить і подоби тієї картини, тієї музики, але він «творить» «нове», яке так часто проголошують відкриттям, якби він умів творити шедеври, рівні шедеврам Рафаеля, та й додавав щось своє, нове, це було б прекрасно. Але в нього є тільки оте «нове», воно часто й не ночувало біля справжньої майстерності. Тієї майстерності, аби досягти якої, людина клала все життя. Нині за п’ять хвилин неук творить «шедеври». Нове, нове! Тобто, воно має бути. Але таке, яке вписане в добу, нову добу, випереджає її і веде вперед. Точно «передбачає» майбутнє і наперед виражає його.

Слухаю сесію Верховної Ради (про майно). Вовки приймають закони для ягнят.

Сьогодні в літературі немає ні дна, ні стелі. Дно, щоб обіпертися, стелі щоб її сягнути. Творіння в вакуумі.

Українські письменники – «селянські». Нечуй, Мирний, Васильченко… Вони жили простим життям, сповідали народну мораль і спосіб життя. У них немає тих гріхів, як, наприклад, у Достоєвського, який мав дуже багато чорного в душі, «в умі», борсався, виборсувався, не міг виборсатися. Дуже був «нечистий» чоловік, і, хоч як це дивно, ця «нечистота» й дала такий сплав психологізму.

Великий твір напише той, хто перестраждає, але й передумає «за всю літературу». Десь далеко бродить новий роман. Але