Джек Лондон - Серця трьох, Джек Лондон

вела вона далі.- Як і моя чаша, воно приводить сюди до тебе, у цю кімнату, цілий світ. Воно непокоїть тебе. Я добре бачу. Та тільки що може непокоїти тебе тут, де ти - один з найбільших царів?

Френк хотів був відповісти, а потім спинивсь і не сказав нічого. Він збагнув, що не зуміє розтлумачити їй усе, що снувало в його голові та ввижалось його очам - яскраві картини залізничних шляхів і корабельних пристаней; багатолюдних вокзалів і гамірливих доків; шахтарів на руднях Аляски, Монтани і в Долині Смерті; осідланих мостами річок і приборканих водоспадів; міст, збудованих на висушених багновищах і закріплених дюнах; одне слово, всю техніку, економіку й фінанси в умовах цивілізації двадцятого сторіччя.

- Воно непокоїть тебе,- знову сказала Цариця.- І, на жаль, я не можу допомогти тобі. В мене немає більше світу. Я вже не маю влади над майбутнім. Я лише жінка, безсила в цьому дивному велетенському світі, куди ти привіз мене. Я тільки жінка, твоя дружина, Френку, і пишаюся цим.

Ту мить Френкові здалося, що він кохає її. Кинувши телеграфну стрічку, він пригорнув Царицю до себе, а тоді підійшов до телефонів. «Чарівна жінка,- подумав Френк,- немає в ній ні хитрощів, ні злоби. Справжня жінка, жінка з голови до ніг, що вміє любити й гідна любові. Та ба! Образ Леонсії стоятиме між нами».

- Це ще більші чари,- промовила до себе Цариця, коли Френк, викликавши Бескомову контору, сказав:

- Містер Беском має бути в себе за півгодини. Це Морган, Френк Морган. Містер Беском п’ять хвилин тому доїхав до себе. Коли він приїде, перекажіть йому, що я також їду до нього й буду за п’ять хвилин по його приїзді. Справа дуже важлива. Скажіть йому, що я вже виїхав. Дякую. До побачення!

Звісно, Цариця, хотівши відразу оглянути всі дива свого великого будинку, виявила незадоволення, коли Френк сказав, що мусить негайно поїхати в одне місце, яке зветься Уолл-стріт.

- Що то таке,- трохи розчаровано спитала вона,- що відриває тебе від мене, наче ти - якийсь раб?

- То справи, і дуже важливі справи,- відповів Френк, усміхаючись і цілуючи її.

- А що то за справи, які мають владу над тобою, царем? Чи справи - то ім’я вашого бога, якому ви вклоняєтесь, як ми вклоняємось богові Сонця?

Він усміхнувся, бо вона майже вгадала, і сказав:

- Це великий американський бог. І це жахливий бог. Коли він карає, то карає швидко й страшно.

- І ти викликав його гнів?

- На превеликий жаль. Хоч і сам не знаю чим. Я мушу їхати на Уолл-стріт...

- Там його вівтар? - не дала вона йому докінчити.

- Авжеж, там його вівтар,- відповів Френк.- І мені скажуть, чим я розсердив його і як можу втихомирити його гнів.

Френк поспіхом пояснив дружині призначення й обов’язки покоївки, яку він телеграфно найняв із Колона, але це не дуже її зацікавило. Цариця перебила його, сказавши, що ця жінка, очевидно, подібна до служників, які були в неї в долині Загублених Душ, і що вона звикла до челяді ще змалку, коли маленькою дівчинкою жила з своєю матір’ю й училась від неї англійської та іспанської мов.

Та коли Френк узяв капелюха й поцілував її, Цариця полагіднішала й побажала йому успіху перед вівтарем.

Минуло кілька годин, повних незвичайних пригод на Царициній половині, де французька покоївка, що розмовляла по-іспанському, пояснювала й показувала господині кожну річ. Потім якась поважна жінка, що хоч і скидалась сама на царицю й мала двох дівчат-челядниць, а все ж таки, на думку Цариці, слугувала їй і Френкові, оглянула та виміряла її з усіх боків, і після цього Цариця знову зійшла вниз, щоб краще ознайомитися з Френковою бібліотекою, таємничими телефонами та телеграфним апаратом.

Вона довго дивилась на телеграфний апарат і прислухалась до його безладного постукування. Але, вміючи читати й писати по-англійському й по-іспанському, вона нічого не розуміла в якихось кривульках, що дивним способом з’являлись на стрічці. Тоді Цариця почала вивчати телефони. Пригадавши, як користувався ним Френк, вона й собі приклала вухо до мікрофона. Далі вона згадала, що Френк робив інакше, зняла трубку й приклала до вуха. Голос, безумовно жіночий, почувся так близько, що Цариця розгубилася, впустила трубку й відступила назад. Тієї миті до кімнати зайшов Паркер - давній Френків служник, якого Цариця ще не бачила. Його костюм був бездоганний, а манери - величні, і вона подумала, що то, мабуть, не служник, а щось наче приятель Френка. Такий, як Беском, що зустрічав їх на вокзалі й їхав з ними в машині наче рівня, а потім покірно подався виконувати Френкові доручення.

Глянувши на поважне Паркерове обличчя, Цариця ніяково всміхнулася й показала на телефон, ніби питаючи, що то таке. Паркер урочисто підняв трубку, пробурмотів у неї: «Перепрошую»,- і поклав на місце. Протягом цих кількох секунд у голові Цариці сталася ціла революція. Вона чула не божий голос і не голос якогось духа. То був голос жінки.

- Де вона? Де ця жінка? - спитала Цариця.

Паркер випростався ще більше, набув ще врочистішого вигляду й уклонився.

- Тут, у домі, десь захована жінка,- напосіла на нього Цариця.- її голос чути ось у цьому. Вона мабуть, у сусідній кімнаті...

- То телефоністка,- відповів Паркер, намагаючись спинити потік її слів.

- Мене не цікавить її ім’я,- не вгавала Цариця.- Я не можу дозволити, щоб у домі, крім мене, була ще якась жінка. Нехай вона йде собі геть!

Паркер ще більше випростався й став ще величніший. Тоді Цариці спало щось нове на думку. Мабуть, вона помилилась, і цей поважний джентльмен займає вище місце, ніж вона гадала, серед тутешніх менших царів. Мабуть, він майже такий, як і Френк, а вона поводиться з ним, як із нижчим, багато нижчим від її чоловіка.

Цариця вхопила Паркера за руку, не помічаючи, що він опирається, посадовила на канапу й сама сіла поруч із ним. Остаточно спантеличивши старого, вона взяла з коробки кілька цукерок і почала пригощати його ними, запихаючи йому в рота по одній, скоро тільки він хотів щось сказати.

- Слухайте,- спитала вона, вже мало не задушивши Паркера,- хіба ж у вашій країні заведено багатоженство?

Почувши