Марія Миколаївна Влад - Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань, Марія Миколаївна Влад

А Гарматій прислужився своєю подвижницькою працею збирача скарбів народних не лише докторові Шухевичеві, а й доклав зусиль до матеріалів Михайла Коцюбинського, Володимира Гнатюка, Олександра Олеся. У численних Гнатюкових дослідженнях і легендах, у “Тінях забутих предків” Коцюбинського, у циклі поезій “На зелених горах”, написаних Олесем 1912 року, живе невтомна душа цього дивного сподвижника, що покуту приймав як дарунки долі...

На багатьох поколіннях голівчан чистим відсвітом відбилася висока громадянська свідомість, людська порядність, відчуття власної гідности і вартісности, тяга до правди і волі, гордість за своє походження. Це сіяв і стверджував учитель Гарматій, де тільки міг, куда його кидало життя.

Що це за село — Голови, до котрого 1900 року було заслано Луку Гарматія? Під самі полонини. Якщо й справді гуцульські села складені із царин (низовин) і голов (верховин), то Голови розположені найвище в горах і найдальше з-межи всіх поселень. Голови, бо головують верхами над нижчими селами. Хоч кажуть, що назва походить від скараних тут опришків — їх голови довго висіли по кіллю на покай усім людям. І це стверджують давні записи.

Тут спілкувався Михайло Коцюбинський із тінями наших предків.

Перед Головами є ще село Красноїлє, котре походить від красної їлі (ялини), що з одної накололи дощок на покриття сільської церкви, а обкантований величезний пень служив престолом. Ту церкву красноїльці відтак дали за простибіг у бідне село Черганівку (між Косовом та Кутами), а собі другу збудували. Той знаменитий пень з красної їлі стояв серед села ще в середині XIX століття. А так, як їль живе у Карпатах 1200 літ, а це була не молодша їль, то селові не триста років, а набагато більше (Красноїлє у записах прослідковується із XVII століття).

А так, як села строїлися здолини вгору по ріках, то за Красноїлєм заселилися Голови. Коли?

Пошукаємо в податкових записах, люстраціях, інвентарних книгах, як тривав процес. Уже й на карті Покуття французького інженера Гійома Левассера де Боплана (1650 p.) позначені гуцульські села Березів, Микуличин, Космач, Тюдів, Ростоки, Устєріки, Довгополе, Зелена, а далі пасмо Чорногори і за ним село Ясиня на Закарпатті. Чи Боплан уже не взяв до уваги малі приполонинські поселення попід Чорногору (тільки село Зелену заніс до карти — вона якраз по той бік по- -лонини Скупової, а по цей бік Голови), чи їх, цих сіл, ще просто не було... Коли мої Ростоки згадуються у документах у 1500 році, то Голови (а з ними Гринява, Яблуниця на Білім Черемоші) — аж у 1785 — 1788 роках. Все ж виглядає правдоподібно, бо заселялася місцевість вгору по ріках. Це видно навіть по тому, що трохи нижче село Стебнів уже значиться у записах 1731 року. Ще одне. Полонини в історичних джерелах уперше з’являються як літні пасовища в середині XVI століття (коли постали Ростоки, коли’ розгулялися горами опришки). А в другій половині XVII до середини XVIII століть, коли з’являються Голови і інші причорногірські села, полонини уже бурхливо розвиваються. Тоді ж і находимо у Язловецьких актах (1754 p.), що “якась жінка-“гуцулка” підпалювала панські будинки, фільварки, за що була страчена”. І в мемуариста-історика Петра Ступницького в хроніці: “1816 года. Тяжкий год. Гуцули ходили за збожем аж у Молдову”. Відтак Ступницький потверджує термін “гуцул”, згадуючи про гуцулів у сйоїх хроніках 1824-го, 1830-го, 1832-го, 1848 років. Отже, при заселенні Ростоків ще про гуцулів не чути, а вже Голови осідають гуцули. Хоча це була одна і та історично-етнічна група, просто назва пристала до неї пізніше. А як же називали тих перших поселенців над гірськими ріками — якби-то знати... Знаємо ясно, що в долах селян мучила панщина і вони тікали хто куда міг: одні в опришки на Стіг і Говерлу (“говерла — “гаверла” — “пуста земля”, “неродюча”), інші, більш смирні, освоювали кавалки земель понад рікою серед лісів. Іван Франко писав у 1888 році про моїх предків таке: “В атмосфері повної темноти і пригноблення жив цей люд, ніби в мряці. Особам більш живої вдачі, що прагнули до руху і зміни, залишилась тільки одна дорога — опришківство, розбійництво, жебрацтво і загалом життя нестале, нелегальне, але вільне. Була це теж одинока на ті часи форма народного протесту проти пануючих суспільних порядків”. Але й та решта утікачів, що не воліла розбою, осідаючи в далеких, недоступних горах, вірила, що державний апарат не досягне їх там і не упокорить. Так і було якийсь час у малозаселених Карпатах, з неприступними скалами, глибокими потоками-ярами, непрохідними лісами і широкими полонинами. Шукай вітра в полонині!.. Іван Вагилевич писав, що народ ішов у гори шукати правду і свободу і зароджував там інше життя: “Створився спільний спосіб життя певного порядку і прав — тобто життя гайдамацьке”, — пише Вагилевич про Гуцульщину.

Але вернемося в Голови, де, за королівськими метриками, уже є в селі 63 господарства, котрі сплачують податок 1578 злотих 13 гривень (Ростоки мають на цей час 107 дворів, оподаткованих на 3541 злотий 9 гривень). З чого жили ці люди і за що сплачували грошові повинності, коли землеробство було другорядним у господарстві Гуцульщини? В описі грунтів села Голови від 1878 року сказано: “То село в гористім місци положене майже під самими полонинами, де немає жодної возової дороги, крім кінно-верхової. Огороди разом змішані з сіножаттям, в одному загородженні між якими будинки по горах розположені”. В інвентарних описах також згадуються малоземельні і безземельні гуцули-городники, комірники (квартиранти, бездомні), халупники, наймити. В одному з інвентарів значиться у Головах 1789 року 13 халупників. Про них записано: “Ці піддані до роду халупників належать”, “загород-ні грунти і куски сіножатей” мають.

Що могла держава мати з такої бідноти, які податки?

Ті ж інвентарі показують, що повинності голівських селян у 1789 році складалися з вісьмох пунктів. І хоч кожен мав припис відбути до десятьох днів “пішої” панщини, читаємо: “Та громада жодної панщини не робить, лише чинт і інші повинності готовими грішми платить”.

Але були багачі, що володіли полонинами, лісами, пасовиськами. Особливо розвинуто у ці часи вівчарство. У першій половині XIX століття на Гуцульщині нараховувалося понад 100 полонин. І було би неправдою вважати, що з них користали тільки