Олег Костянтинович Романчук - Зоряний кристал, Олег Костянтинович Романчук

ту розмову. І ось сьогодні на майдані зрозумів, що мене таки розшукали далеко від рідного дому, — віконт вихопив із піхов кинджал і з відчаєм увігнав його в стіл, за яким вони сиділи. Обхопивши руками голову, занімів у задумі-скорботі.

— Хороша робота, — аж прицмокнув язиком від захоплення козак, витягши з дошки блискуче лезо. — Не інакше — толедський.

Запорожець хотів викликати на відверту розмову свого приятеля, у чесності якого аніскільки не сумнівався. Очевидно, справді настала лиха година для віконта. Француз не відгукнувся, і Почекайбрат вів далі:

— Але якесь дивне клеймо: бджола, голуб і п’ятикутник… Ніколи ще такого не бачив. А ось і напис латиною, — товмач козацького посольства уважно прочитав про себе, відтак уголос переклав: — «Клянись і лжесвідчи, але не розкривай таємниці!» Що за химерне гасло? Що воно означає? Може, й ти його сповідуєш?

Віконт поволі підвів голову. Усміхнувшись якось втомлено, невесело, відказав:

— Що ж, ти сам наблизився до таємниці. Досі я залишався вірним принципу, який тебе так здивував, але за чотири століття, відколи один із моїх предків отримав цей кинджал з рук єпископа Бертрана д’Ан Марті, на світі багато що змінилося, чого не міг передбачити старий речник Досконалих… Очевидно, настав час, коли вже ніхто не дорікне мені порушенням клятви. Дещиця істини з чаші Святого Грааля, на жаль, хлюпнула і в ниці серця. Історія ця настільки давня, що початок її губиться в безодні всевладного часу. Найдавніший переказ, який зберігся в нашій родині і в якому вперше згадується Зоряна Реліквія, дійшов до мене ось у таких подробицях…

Розділ V
СЛІДАМИ ЛЕГЕНДИ

І раптом гуркіт бурі потряс замок, великі двері відчинились, і дивна дама, одягнена в біле і в білому покривалі, повільно увійшла до зали, високо несучи покриту тканиною велику чашу, або Грааль. Від чаші ширилось таке яскраве світло, що неможливо було дивитись на неї.

Роджер Грін. Пригоди короля Артура і рицарів Круглого Столу

Розповідь віконта Армана ла Пейрі

День згасав, кидаючи останні відблиски на місто, на зелені води затоки, де, мов поснулі левіафани, застигли кораблі. Прибережний пагорб, вкритий храмами і незчисленними колонами, які віками споруджувались на честь богів і героїв, здавалося, тягнувся до затухаючого неба. Позолота чудових скульптур уловлювала останні промені сонця, що опускалося за небокрай.

Вулиці Александрії п’ятьма терасами спускались до берега, вздовж якого зміїлася вимощена керамікою широка дорога. Піднявшись на верхнє плато, вона впиралася в обнесений високою кам’яною стіною міський центр — Брухейон, колишню резиденцію Птоломеїв, у якій нині перебував разом із своїм почтом єпископ александрійський Кирило. Неподалік підносився скорботний храм Посейдона, що приречено чекав близької й ганебної для нього висвяти у нову віру.

Білосніжними колонами бовваніла усипальниця Олександра Великого, засновника міста. Поруч примостився театр, з верхніх сидінь якого можна було побачити розкішний палац і пристань на острові Антиродос.

Але все перевершував заснований першим імператором династії Птоломеїв Аммонієм Саксом Мусейон — біломармурове чудо, останній притулок античного любомудрія і вченості. В його стінах жили і працювали Ератосфен, Феокріт, Філон, Папп Плотін… Тут неквапливо ступав піщаними доріжками мудрий Евклід, старанно вимальовував на воскових дощечках геометричні фігури, доводив свої знамениті теореми. Тут містилася славетна александрійська бібліотека, яка робила честь місту: рівних їй не було у чужодальних краях. Навіть зібрання сувоїв Атталідів з Пергаму знайшло пристановище саме в місті македонського завойовника — єдиної опори гинучого язичества.

Трохи далі виднілись руїни Серапеуму — храму язичеського божества Серапіса,[88] зруйнованого ошалілим натовпом християн, за напученням єпископа Феофіла — дядька Кирила Александрійського. Про велич і багатство цього храму нагадувала лише колонада з червоного асуанського граніту.

Будинок префекта Ореста знаходився неподалік руїн храму. На Гієроклове запитання, чи вдома господар, слуги відповіли, що префект буде не раніше початку другої нічної сторожі.[89] Юнак поволі рушив кам’яною терасою до моря. Губився у здогадах. Навіщо він міг знадобитися префекту?

На майдані, що підступав до самісінької води, незважаючи на вечірню пору, не вщухав різномовний гамір. Неугавно снували мореплавці, ремісники, купці, вояки. Куди не кинь оком, тіснилися гори заморських товарів. Сила-силенна корзин, тюків, мішків знаходила пристановище навіть серед мармурових портиків будинків патриціїв і негоціантів. Мовчазні древні статуї, величні святилища богів з сумом і розгубленістю споглядали на це гурмище. Та й було чого: вулицями пересиченої багатством Александрії вешталися цілі зграї монахів-фанатиків, котрі шукали найменшої нагоди проявити свою відданість християнському богу, дедалі частіше спалахували криваві бійки між прихильниками нової віри і ревнителями старих обрядів. Уподобавши привілля чернечого життя, безпутні покидьки горою стояли за прийшлого месію з Назарету.

Сутінки густішали. На острові Фарос на вершині маяка спалахнуло вогнище. Сфокусоване відбивачами з полірованого граніту полум’я від сухих пальмових гілок полетіло на поміч мореплавцям, що спішили до славетної Александрії…

До настання другої нічної сторожі часу було чимало, і Гієрокл вирішив насамперед угамувати голод, а відтак обмислити можливі наслідки побачення з префектом Орестом.

Юнак завернув до харчевні, що вигідно примостилася неподалік осередку гончарів у колишньому храмі забутого древнього божества. Казали, що колись у цьому храмі легіонери Діоклетіана тримали коней. Кульгавий Феодосій з Пелопоннесу справно пригощав смачними стравами та напоями мореплавців і мандрівників, тож відвідувачів у закіптюженому просторому приміщенні не бракувало.

На середині зали палало багаття. Господар — опецькуватий, зарослий по самісінькі очі густою чорною бородою грек разом із трьома фракійцями заклопотано