Олег Костянтинович Романчук - Зоряний кристал, Олег Костянтинович Романчук

на них добре враження. Почекайбрату достеменно було відомо, що Шевальє конче потребував помічника. Отож він міг поклопотатися перед послом графом де Брежі.

Невдовзі віконт Арман ла Пейрі вступив на службу до канцелярії французького посольства помічником секретаря.

Непомітно промайнуло літо. Підготовка козаків-реєстровців, узятих на французьку службу, добігала кінця. Граф де Брежі сповіщав кардинала Мазаріні, що на початку жовтня козацький корпус морем вирушить з Данціга в Кале і одразу ж розпочне дії проти неприятеля.

Французький посольський двір нагадував о тій порі розтривожений вулик. Сюди щодня прибували козацькі старшини — миготіли їх сірі кунтуші, накинуті наопашки поверх червоних жупанів. Крутилися меткі торговці, які, зачувши про похід козаків, намагалися вигідно збути залежалий товар, продати холодну і вогнепальну зброю, провізію, одяг, а тому старалися розжитись у посольстві правом торгівлі з козаками. Критий зеленою полив’яною черепицею, прикрашений різьбленими з каменю кіньми й рицарями двоповерховий посольський будинок скидався на велетенську істоту, що здивовано блимала очима-вікнами з-під кам’яних брів-дуг на те, що діялось у дворі.

Сюди мало не щодня приходив ї товмач Андрій Почекайбрат. З віконтом вони постійно зустрічалися у службових справах та й увесь вільний час проводили разом. Несподіване знайомство у заїжджому дворі переросло у міцну дружбу.

Однієї сонячної неділі на початку вересня Почекайбрат з Арманом прогулювались вулицями столиці Корони. Весело подзенькували їхні шпори по тесаному камінню варшавських тротуарів. На серці у юнаків було радісно: попереду цілий день з різними пригодами. Не одна панянка кидала цікавий погляд на бравих молодиків.

Якого тільки люду не побачиш на вулицях столиці, а надто в неділю! По-святковому зодягнені міщани, дрібна шляхта, ремісники, крамарі, перекупки. Проїжджали карети вельмож — з вікон виглядали бундючні, випещені обличчя. Часто траплялися реєстрові козаки у кучмах, піддані російського царя в білих шапках і довгих кафтанах, турки в тюрбанах, угорці, італійці, іспанці, німці, вірменські купці, монахи і монахині, жовніри, королівські гвардійці, драгуни. Вся ця строката повінь гостей столиці та її корінних мешканців хлюпотіла між червоноцегляних кам’яниць, критих жовтою, зеленою та синьою полив’яною черепицею, розтікалася вузькими вуличками і провулками до центру міста, до знаменитого варшавського базару.

Раптом натовп захвилювався, почав тиснутися до стін, даючи дорогу вершникам — королівським гусарам, які гнали бранців у кайданах і дерев’яних колодках. На виснажених тілах теліпались залишки пошматованого одягу. Було їх семеро: троє посполитих і четверо селян з Наддніпрянщини, судячи з вигляду. Перехожі уголос висловлювали здогади, чим завинили ці нещасні. Більшість сходилась на тому, що це бунтівники. Шляхтичі відверто втішались, кидали полоненим погрозливі слова, лаялись.

Віконт помітив, як побіліли пальці Почекайбрата, стиснувши руків’я шаблі, як гнівом блиснули його очі. Француз ухопив запорожця за лікоть:

— Хіба не бачиш, що тут зарадити нічим?

Безсило опустилась рука Почекайбрата, бо й сам зрозумів, що марно наражався б на вірну смерть. З гіркотою мовив:

— Коли ж це скінчиться? Куди не глянь — кров і сльози. Ридають жінки, з голоду пухнуть діти. Шляхта вкрай знахабніла. Знав би ти, як людей обдирають. На власні очі бачив, коли торік із Січі до Варшави добирались. Якихось десять верст від’їхала від Кам’янця валка возів селянських, а платили і мостове, і гробельне, і перевозне, і пашне, і ярмарочне, і торгове, і помірне, штукове, і від повних возів, і від порожніх!.. Лупіж такий, що жах!.. Спершу, коли почалися переговори козаків з французами, я думав собі: що ми загубили у цій Франції? Хіба у нас ворогів удома немає? Але коли почав пильніше приглядатись, то зрозумів, що полковник Хмельницький недаремно поривається до Фландрії. Великий коронний канцлер Оссолінський попервах не дозволив графові де Брежі згромадити найкращі козацькі полки для служби у Франції. Він надто добре розуміє, що, воюючи проти іспанських єзуїтів, запорожці тим самим воюватимуть проти єзуїтської Речі Посполитої… Лише завдяки втручанню королеви Марії-Людовіки, зацікавленої у допомозі козаків на її батьківщині, успішно закінчилися переговори. Отож похід у Фландрію, де нині воює мало не вся Європа, стане козацтву у пригоді — навчаться краще бити ляхів!

Таким розгніваним віконт ще не бачив свого приятеля. І хоч багато чого із сказаного не розумів, та відчував, що гнів Почекайбрата справедливий.

Похмурий кортеж попрямував до королівської в’язниці. Людська повінь вернулась у своє кам’яне русло, мовби нічого й не сталося: надто частими були такі картини. Спокійні часи для Корони минали. У повітрі запахло грозою. Ось-ось могло вибухнути повстання проти ясновельможного панства.

Вони саме проходили повз базар, що розкошував по неділях на центральному майдані столиці, хоча торг тут не вщухав і в будень: крамарі прибували з далеких країв — Волощини, Молдавії, Русі. Доставлялися екзотичні товари з Туреччини, Італії, Греції, Єгипту, Німеччини, Англії. Хто тут тільки не промишляв! Фірмани, золотарі, сідлярі, стельмахи, панцирники, кожум’яки. Крутилися товмачі-вірмени, допомагаючи різномовним купцям порозумітись. Меркурій вершив свою звичну справу.

Раптом віконт зупинився, ніби наштовхнувшись на невидиму перешкоду. Козак здивовано подивився на нього. Помітивши, як француз несподівано зблід, занепокоєно спитав:

— Що з тобою?

Арман кивком голови вказав наперед. Очі його сторожко слідкували за чимось. Глянувши в тому напрямі, звідки війнуло неясною тривогою, Андрій серед торговців заморськими прянощами побачив трьох монахів-домініканців. Судячи з того, як вони поводились, їх мало цікавила торгівля.

— Ти їх знаєш? — запитав козак.

— Це люди кардинала Мазаріні, а точніше — слуги святої інквізиції. Від цих нишпорок ніде не сховаєшся.

— Ти можеш пояснити, в чім справа?

— Не зараз. Найкраще миттю щезнути звідсіля. Гайда на місце твого постою.

Геть збдтий з пантелику, Почекайбрат повів приятеля на козацький постій. Там, серед запорожців-січовиків, багатьох з яких віконт уже знав, він нарешті полегшено зітхнув. Навіть спромігся на жарт, коли хтось із козаків поцікавився, чого він такий невеселий.

Залишившись удвох з Почекайбратом, Арман стурбовано мовив:

— Ще вчора у посольстві мені сказали, що мною цікавляться якісь люди, нібито земляки з Тулузи. Я був увечері страшенно втомлений і до ранку забув про