Борис Микитович Харчук - Горохове чудо

у цьому вулику, якраз у льотку з дашком, і прорізано отвір для дверцят. Дашок залишився, і вхід у Діанину хатку був-ніби з вирізьбленим ганком.

Вулика поставили на горбочку, навпроти веранди. Під дровітнею, повною хмизу, який заріс високою густою кропивою. З цинковим незаіржавілим дахом, цеглистого кольору, він гармоніював з бабусиною хатою. Вона теж нагадувала вулик.

Але Діані домівка не сподобалася, як колись і той ящик з-під яблук. Марта застелила хатку дідусевим галіфе, але собачка найбільше любила сидіти й лежати на голому цементному порозі перед верандою. їй, певно, кортіло весь час бути ближче до дівчинки. А спалося їй охочіше під вікном.

Вона не злюбила нашийничка, хоч ніхто не мав і гадки її прив’язувати. Розцяцькований понікельованими блискітками-бляшечками поясок повісили на шию для прикраси. Дівчинка мала намір прив’язувати до кільця повідець, щоб водити на ньому свою вихованку, якщо вирушать колись далеко. Побоювалася, що без повідця відіб’ється й загубиться. Та не так воно сталося. Сіренька швидко розправилася зі своїм нашийничком, хоч його й було натягнуто туго.

Спочатку вона силкувалася скинути лапами. Пищала, перекидалася, але поясок тримався. Коло хати паркан. Діана встромила голову між штахети, крутила нею, крутила, аж поки нашийник не повис на паркани Ніхто цього її не вчив. Як вона здогадалася? Не терпіла прикрас і любила волю.

Хоч днювала на порозі, хоч спала під вікном, за яким довго не вмовкав телевізор, а свою буду-вулик, виявляється, цінувала й берегла. Інколи Марта заганяла її силоміць, запихала, і сама встромляла туди голову. Діана поскімлювала. Та тільки-но дівчинка відступалася, собака виплигувала із своєї домівки, як відпущена пружина.

Спровадивши з порога, заганяла її й бабуся.

— Ану, марш до буди! — гримала й тупала ногою. — Ти бач, чи в тебе своєї хати нема?

Діана всідалася на горбочку коло лави: хвіст на землі, передні лапи наструнко — дивилися мило й трішки насмішкувато.

Та коли сусідська ряба кішка зважилася з трьома біленькими в червонястих плямах кошенятами покрадьки забратися в її домівку, як зчинилася несусвітна веремія.

Лежачи на порозі, собачка очікувала дівчинку. Не лише до хати, на веранду вона ніколи не заходила. Поріг для неї був кордоном. Хтось у гості, дзявулить з порога.

Коли кішка з’явилася з кошенятами, які хоробро котилися клубочками, Діана собі ліньки спостерігала. Лапи простягнуті, хребет видовжений. Та ось кішка, злодійкувато оглядаючись, наблизилася до буди-вулика. Вона задерла голову, нюхнула повітря і повагом, як господиня, ступила під дашок, пішла далі. Скоро її розвусена мордочка виглянула з-під дашка. Кішка нявкнула, покликала кошенят. І сама буда-вулик, і кубельце в ньому їй до душі. Кошенята одне за одним встрибували до кішки.

Діана так хвацько плигнула з порога, начеб нею хтось вистрілив.

Ряба кішка засичала. Поставивши очі страхом, була готова вп’ястися випазуреними кігтями. Надималася, випазурювалася й сичала. За нею і собі, горблячись, ставили очі страхом і сичали кошенята. Під цинковим дахом задзижчало, загуло, як не дзижчало й не гуло, коли жили тисячі бджіл.

Ще вище наставивши свої вуха і присівши, щоб напасти, Діана рішуче махнула лапою і змела кішку геть із ганочка своєї домівки. Кішка перекидьки опинилася коло лави. Спам’ятавшись, вона прожогом виметнулася на дровітню і, зігнувшись у дугу, нявкотіла, гучала, як надтріснутий рипливий барабан, — лементувала з хмизу й кропиви.

Собачка вимітала кошенят. «Ач, які непрошені гості», — лютувала вона. І кошеня стрімголов летіло в кропиву. Одне, друге. А третє, уперте, забившись усередину її хатки, металося по ній з кутка в куток, потім учепилося кігтями в підстилку. Вона й витягла його заразом із латаним галіфе й витріпнула.

Кішка ще надривно кричала, догукуючи свій виводок, а Діана поважно сіла перед будою-вуликом. На її чорненькому носикові запікалася крапелька крові. Але й не злизнула її. Кішка таки дотяглася своїм голчастим кігтем.

Коли дівчинка злякано вимчала з веранди, було вже по бойовищу.

Діана, вивищуючись на горбочку, пишалася перемогою.

Марта помітила на її носику краплю крові, витерла її пучкою. І вони пустилися вдвох кружка-кружка подвір’ям.

Довго ніхто не міг звикнути до її імені. Навіть бабуся.

«Як-як? — перепитувала онуку, недовірливо знизуючи плечима. — Діана?» А вона відразу прийняла його й ніколи не бігла, якщо бабуся кликала її інакше.

А ще вона не терпіла, коли на неї витрішкувато дивилися. Мовби знала, що в цьому є щось безсоромне. Одначе вони могли довго-довго дивитися одна на одну — дівчинка на неї, а вона на дівчинку. Звичайно, дозволяти дивитися на себе комусь одному, та й то, щоб ніхто не підглядав, бути тому одному вірним, а дозволяти позиркувати на себе всім, кому не ліньки, й не відвертатися, вживлюватися у підлесливість, виставляти себе напоказ і смішки-втішки, а продаватися, торгуючи усім, що в тебе найкращого: красою і вродою. Хіба це не безсоромно, не огидно?

Сіренька ніяково відверталася від набридливих очей, начеб їй ставало соромно за них, надокучливих і нахабних.

Такою ж була і дівчинка. Вона паленіла, згоряючи, коли на неї хтось надто задивлявся, знічев’я допитуючись, на кого це воно подібне? Відходила, утікала, коли про неї щось мовилося, особливо коли її хвалили.

Дівчинка з собачкою бігли собі до джерела. Діанина стежка за Мартою почалася зі сходинок від комірчини-гаража, по якій вона вигицувала, як з мостика на мостик. Куди, врослі у землю, ці камінці-сходинки її заведуть?

Джерело било під Ясинецьким лісом. До нього добиратися високою голою греблею.

Вони мчали наввипередки — видніли з усіх боків. Дорога вибоїста. Болото позасихало, узявшись сторчаками. Але що їм? Вони моріжком[23], хоч, правда, страшнувато щурів, які гніздяться у тих місцях, де плетені тини стоять у воді, загороджуючи греблю, щоб її не розмило.

Під лісом, який здіймається тераса над терасою, що вища, то зеленіша, дівчинка круто завертає ліворуч, покинувши греблю і ставок. Тут треба йти під дротяною сіткою. У найбільшу спеку