Імран Ашум огли Касумов - На далеких берегах

— Ходімо, Васю! — намагаючись говорити спокійно, гукнув Мехті. — Нам треба ще застати священика!

Та Вася не рушив з місця.

— Що там, у тій ямі? — спитав він, втупивши в Мехті допитливий, неспокійний погляд.

— Там трупи. Пригадуєш, вони лежали в ямі, коли ми проходили минулого разу? — відповів Мехті і взяв Васю за лікоть. Вася вирвався від нього.

— Я… ні, щось не пригадую! — прошепотів він і зробив крок до ями.

— Васю! — суворо погукав його Мехті. — Ти починаєш забувати, чого ми йдемо в Трієст!

— Гаразд, — сказав хлопець і повернув од ями.

Всю дорогу до міста Вася мовчав.

Коли вони ввійшли в кам'яну церкву на околиці міста, на них повіяло прохолодою. Під склепінчастими арками церкви, утопаючої в напівтемряві, Мехті зупинив Васю.

— Ти зостанешся тут, — тихо шепнув він, — будь уважним. Ліворуч від тебе двері, що ведуть у двір. А там можна вибратись через паркан. Коли нічого не трапиться, ми зустрінемося з тобою тут же. Стеж, хто сюди входить.

Вася хитнув головою. Мехті пішов у глиб церкви. Там горіла одна-однісінька свічка. В її нерівному вогнику погойдувалися тіні колон і арок, і, здавалося, що церква ось-ось завалиться. Над свічкою схилилася знайома постать поморщеного священика. Почувши кроки, він випростався.

— Добрий вечір, святий отче! — привітався Мехті.

— Добрий вечір, сину мій, — сумовито зітхнув священик.

— Що чувати в місті?

— Бідолашна Анжеліка! — не відповідаючи на запитання Мехті, з болем вигукнув старий. — Як мужньо вона зустріла смерть! Італія втратила кращу з своїх дочок.

Він замовк. Мовчав і Мехті. Потім Мехті стиха промовив:

— Я це знаю, святий отче. По дорозі сюди, метрів за п'ятсот на південь від міста, я бачив яму… Там багато трупів.

Священик похнюпився:

— Бідолашне дитя. Ми поховаємо її.

Мехті поглянув на годинник. Священик зрозумів, що час не жде, і заходився розповідати новини: в Трієст почали прибувати крупні сили націстів, ходять чутки, що це мало не ціла дивізія, призначена для розгрому партизанів; на вулицях безперервні облави. Карранті все ще не вдалося вистежити. Шульц зараз у місті й чекає приїзду якогось Гульбаха, щоб розпочати спільні дії по винищенню в горах третьої ударної партизанської бригади.

Священик провів Мехті й Васю до бокового входу й порадив їм іти до друкарні «Іль-Пікколо» по можливості через робітничі квартали.

— Тут ми розійдемося з вами, — сказав священик. — Ви підете ліворуч, а мені треба за місто. Я мушу виконати свій обов'язок.

Вася й Мехті пішли робітничим кварталом. Це був квартал трущоб. Тхнуло гнилими овочами, ерзац-милом, яким прали тут білизну. З підвальних вікон чути було крики немовлят. За напівзруйнованими огорожами висіли, схрещуючись, довгі вірьовки, на яких сушилося жалюгідне дрантя. Побачивши Мехті й Васю, люди зачиняли двері своїх халуп, а коли воші проходили, двері знову відчинялися.

Вечір був теплий, лагідний. Хороше в такий вечір вийти з темних комірчин, посидіти біля відчинених дверей. Та ніде нема спокою від гітлерівців.

Безпритульні діти порпались у пилюці. У Васі занило серце, він поліз був до кишені, намацав паперові гроші, але одразу ж почув суворе попередження Мехті.

— Не смій. За нами можуть стежити.

Та не встигли вони зробити й кілька кроків, як у них полетіло каміння. Одна з каменюк влучила Васі в плече. Вася обернувся, але дітвори вже не було.

Мехті посміхнувся:

— Що, добре перепало?

— За що це? — здивовано спитав Вася, потираючи забите місце.

— Ти що, забув? Їм не подобається наша форма.

— Ай справді, — засміявся Вася.

— Треба швидше вибиратися звідси! — квапив його Мехті.

Вони прискорили ходу.

Знову знайомі вулиці… Темно, дуже темно. Небо зоряне, а тут — нічого не видно. Та ось яскраво спалахнули промені ліхтарів. Вони з'явилися попереду, ззаду, з боків і почали наближатися до Васі й Мехті.

— Стій! — пролунав різкий оклик. — Ні з місця.

Рука Васі потягнулась до автомата, але Мехті осадив його.

— Спокійно!

Друзів тісним кільцем оточили фельджандарми.

— В чому справа? — спитав Мехті.

— Ану, подивимося, що в цього молодця в сумці, — посміхаючись, сказав начальник патруля — високий на зріст, з червоним, широким лицем, — і простягнув руку до речової сумки Васі.

— Не чіпайте його! — стримано, але владно промовив Мехті.

Начальник патруля ніби цього тільки й чекав. Він ступив крок назад, не відриваючи погляду від Мехті, і неквапливо поліз у кишеню.

Мехті напружено стежив за рукою начальника. Начальник вийняв хустку і, витираючи нею спітніле лице, урочисто заявив своїм:

— Вітаю вас, друзі, це партизани! Бач, і ходять нерозлучно, наче закохані!

Клацнули затвори десятка автоматів. Дула їх вперлися в спини Мехті й Васі.

— Що за комедія? — обурився Мехті.

— Комедія закінчилась, голубе! — вигукнув начальник патруля. — Уже закінчилась!..

— Я мушу попередити вас, пане начальник, — з погрозою в голосі заявив Мехті, — якщо ви негайно ж не припините ваших жартів, вам це не минеться. Врахуйте, у мене термінове завдання.

— О, це ми враховуємо! Ми навіть догадуємося, чиє завдання ви виконуєте!

— Боюсь, що не догадуєтесь, пане начальнику. — Мехті поліз у кишеню, вийняв звідти оранжовий картонний прямокутник і зловтішно сказав:

— Прошу!

Начальник вихопив з рук Мехті картонку, на його обличчі з'явився вираз такої розгубленості, що Вася трохи підбадьорився й прибрав незалежного, навіть трошки нахабного вигляду. В руці начальника була перепустка, видана самим Шульцом — помічником начальника міського гестапо.

Ця перепустка в умовах окупованого Трієста мала велику силу. Начальник патруля був приголомшений.

— Мене цікавить ще одне питання, — вже лагідніше сказав він, — якщо вже пан Шульц дав