Юрій Миколайович Авдєєнко - Очікування шторму

розмитою дорогою, що веде до будинку єгеря Вороніна. А ось і будинок. Він стоїть на пагорбі. І його білі стіни видно здалеку, наче вітрила яхти.

Сипло дихають коні. Цокають копитами об вимите каміння.

Вершники зупиняються в затінку розлогого граба. Спішуються. Прив'язують коней.

Один з них, очевидно начальник, рішуче каже:

— Почекаймо хвилину. Зараз хмара проковтне місяць… Петро залишається тут. Соболєв іде до будинку Вороніна. Ми вчотирьох — на дачу…

… Анастасії не спиться. В кімнаті задушливо. Так задушливо, що не заснути, навіть скинувши ковдру. «Ну й дика звичка в моїх хазяїв зачиняти на ніч віконниці! Й не просто зачиняти на гачки, а ще й закладати поліном… Звичайно, якщо все життя проживотіти тут, як оці стіни, ніщо не буде здаватися диким. Я дарма злюсь. І на старого особливо. Він, звичайно, хитрий мужик. Звір. Та це й зрозуміло — від народження справу із звірами має. Не випадково біля мого ліжка лежить шкура рисі.

Як мені набридло стирчати в цій глушині! І батько… Чим він займається? За два місяці бачила його всього лише раз. І чому він тут? Де ж обіцяний Париж і вілла в Плезансе? «Зачекай, дочко, незабаром Кубань буде вільною». Каже, а з голосу відчувається, що й сам не вірить. «Я собою не розпоряджаюся!» Хто ж ним розпоряджається? Борець за ідею. Чи не хоче він оголосити себе імператором Кубані? Цікаво, як почуваються дочки імператорів? їм усе можна чи не все?

А віконниці я спробую відчинити».

Анастасія опускає ноги на ворсисту шкуру. Навпомацки знаходить капці. Скрадаючись, підходить до вікна.

Засув — товста, обтесана колода — над силу піддається. Дівчина напружує сили… Є! Притулила засув до стіни. Відчинила стулки віконниць. Повернула защіпку. Кватирка відкинулася праворуч. Ось воно, свіже повітря. Як легко дихається! І приємно, наче спекотного дня вгамовуєш спрагу.

«Аполлон! Як він дивився на мене, наче я рідкісний мінерал… «Ви не схожі на тутешніх дівчат». А на Клеопатру я схожа?»

Чужі кроки вриваються в тихе бурмотіння вітру. Хтось іде до будинку. Шум… І постріли. Один, другий, третій… Злісна лайка…

Хтось пробіг повз вікно, зник у кущах за огорожею. Потім інша людина кричала: «Стій!» — і палила з пістолета…

У будинку Вороніна зробили обшук. Нічого підозрілого не знайшли. Але головний — у сірій каракулевій папасі, в довжелезній кавалерійській шинелі, як належить, із розтрубами на рукавах, у чоботях з блискучими шпорами, які час од часу подзенькували, з пістолетом у руці й шаблею на боці — говорив Вороніну:

— Як же ти не догледів? На якій такій підставі біляків пригрів?

— Геологами вони назвалися. Довідки показували, — виправдовувався Воронін.

— Довідки… Бандити вони, а не геологи. Ватагу сюди створювати приїхали. Забрати тебе, діду, треба.

— Що ж я? Я документам Радянської влади вірю. Папір печатками скріплений. — Воронін говорив неквапно. Й у голосі не відчувалося хвилювання. Ось тільки очі хижо горіли, як у звіра.

Головний зручно сів на стілець. Скрутив цигарку. Прикурив од лампи. Сказав:

— Прізвище ваше Воронін?

— Так.

— Оскільки одному з бандитів удалося втекти, — вів далі головний, — і він являє небезпеку для населення, наче голодний вовк, ви, товаришу Воронін, повинні нам допомогти.

Єгер розуміюче кивнув.

— Що ви знаєте про цього бандита?

— Звати його Аполлон. Зросту високого. Волосся світле. Молодий. Років тридцять буде… Веселий. Завжди пісеньки наспівував… Походження високого. Про батька казав, що той самому князеві Кирилу близький був… Більше нічого не знаю.

— Пильності в тебе, батьку, немає. Не пролетарського гарту ти людина… Та гаразд… Із цих місць бандит далеко не втече…

— Із цих місць можна втекти аж у саму Туреччину, — скептично заперечив Воронін.

— Якщо знати дорогу, — багатозначно зауважив головний. — Так ось, Воронін, коли бандитський Аполлон з'явиться у ваших місцях, спробуйте затримати його силою або хитрощами. Й повідомте нам у кавалерійський загін чи у відділення міліції.

За чверть години кавалеристи покинули хутір Вороніна, Шестеро з карабінами. Й між ними професор і Меружан — руки зв'язані за спиною.

Місяць так само купається у хмарах. Тільки хмари стали більшими і щільнішими.

Десь виють шакали…

Посилюється вітер. Здається, вдень знову поллє дощ.

Кавалеристи зупиняються біля граба. Привітно іржуть коні. Головний повертається і дивиться на білий, наче паперовий, будинок Вороніна. Потім рішуче дістає ніж і… розрізає мотузки, що стягують руки професора й Меружана.

— Ми вас не дуже пом'яли, товариші?

«Професор» ворушить стерплими кистями рук. Меружан каже:

— І холостим пострілом можна запалити волосся, коли стріляти прямо в чуб.

— Це Боря Кнут перестарався, — каже головний.

Кавалеристи неголосно сміються.

— По конях!

Обережно ступають коні. Постукують об каміння копитами.

Вісім вершників ховаються серед ночі.

8

Ґудзиків двадцять штук. Маленькі, перламутрові, один біля одного. Вони видовжують талію Варвари, без того довгої і тонкої жінки. Й сукня зелена, й очі зелені. Й волосся, густе, що спадає на плечі, теж якогось зеленкуватого відтінку. Але в цьому не слід звинувачувати Варвару. Вона хотіла зробити кучерики золотавими. Але закордонні хімікати навіть в їхній перукарні, кращій у місті, де всі вивіски й об'яви пишуться двома мовами, російською та англійською, навіть у їхній перукарні ці хімікати давали іноді найнесподіваніші результати.

Варвара змінює голку. Опускає мембрану на чорний диск платівки. Грайливо посміхається до гостей. Левко бундючиться. Розправляє груди. Запрошує Варвару. Вона кладе руку на його плече. Трохи нахиляє голову.