Юрій Миколайович Авдєєнко - Очікування шторму

Волосся дощем сиплеться на Левкову щоку, потрапляє на вуста. Левко задоволений, наче кіт, що вилизав сметану.

Граф Бокалов у зневажливій позі розвалився на дивані. Варвара на сім років старша від Левка. Й раптом любов…

Бокалов трохи випив. Коньячку. Граф або зовсім не п'є, або п'є дуже мало. Левко й Варвара накурились американських сигарет. У кімнаті плавають кола білого солодкуватого диму.

Голка ледь дере пластинку. Напевно, пластинка заграна. Співак млосно співає:

Листья падают с клена, Значит, кончилось лето. И под сумрачным небом Стоят дома.

Варвара не перукар. Вона манікюрниця. В жіночому залі. И неї пухлі вуста. Яскраві, як цукеркова обгортка. Й може, того, що вона сама худа, а вуста пухлі й очі широкі, наче сірникові коробки, ніс на обличчі непомітний. Він у неї маленький, із горбиком. І ніздрі хижі…

Утомленное солнце Нежно с морем прощалось, В этот час ты призналась, Что нет любви.

— Ой, хлопчики! — каже Варвара, коли вони повертаються до столу. — Сьогодні до обіду випадок був. Кумедія! Приходить такий мосьє. Костюмчик — впасти можна… І кольору сказати не можу якого. І синій, і сірий. Одно слово, Парижі Сідає за мій столик. Белькоче щось по-французькому. На нігті показує. Роблю йому манікюр. Сама, як вимагається, посміхаюсь очима. Він… цікавий. Пісеньку наспівує. Пальцями у пляшечки з лаком тицяє, щодо кольору вказівки дає. Обслужила його за першим класом. Нігтями милується. Задоволений. І знову щось каже по-французькому. Я йому у відповідь усміхаюсь і киваю головою. Заради пристойності. Він іще більше розпалюється. «О-о!» — кричить. А потім, негідник, роззувається. І свої спітнілі лапи кладе на мій віденський столик. У мене очі на лоба. Я до завідуючої… Але Поліна Абрамівна тільки німецькою мовою розмовляє і англійською… Крім російської, зрозуміло… Над силу вона йому роз'яснила, що педикюр не робимо. Він знову кричить: «О-о!» Тільки не радісно. Потім плескає себе по голові. Й дістає з кишені дві пляшечки паризьких парфумів. Дивіться, як оригінально зроблено…

— Ейфелева вежа, — пояснює Бокалов.

— А ти звідки знаєш? — дивується Варвара.

— Граф усе знає, — авторитетно заявляє Левко Сивий.

— А запах! Справжня троянда! — захоплюється Варвара. — Ось понюхайте.

Граф вдихає аромат паризьких парфумів. Запитує:

— Чим усе закінчилось?

— Ах! Чого заради французьких парфумів не зробиш! — зізналася Варвара. — Та й Поліна Абрамівна підтримала. Каже, не розстроюйся, Варю, педикюр — це теж робота.

— Вип'ємо за педикюр! — запропонував Граф.

— І за любов також, — сказав Левко.

— Ні! За роботу й педикюр. За француза й торгсин, що в перекладі на російську мову означає торгівля з іноземцями.

— А чи не взяти нам торгсин? — запропонував Левко, зморщуючись од лимона.

— При такій охороні! Нереально, — відповів Граф.

— Можна продумати…

— Нереально.

Варвара підтримала Графа:

— Не зирся на державну кишеню, Левку. Хіба ти більше не любиш мене?

— Люблю, — сказав Левко.

— І я тебе люблю… Хлопчики, — Варвара знизила голос до шепоту, — одну квартиру примітила. Провалитися мені на цьому місці, якщо ви не наберете там вошей.

— Що в перекладі на російську мову означає золото! — весело зауважив Левко.

Варвара підвелася, не чекаючи відповіді, підійшла до патефона. Стала крутити ручку.

— Треба обміркувати. Й усе зважити, — обережно сказав Граф, якому Каїров суворо заборонив приймати поспішні рішення.

— Що за квартира? — запитав Сивий.

Варвара поманила хлопців пальцем до вікна. Вимкнула світло й розсунула штори. Навпроти у густих вечірніх сутінках висіли вікна п'ятиповерхового будинку.

— Лічіть. Четвертий поверх, шосте вікно з того краю. Темне. Там ніколи не горить світло… Хазяйка квартири інтелігентна бабуся. Я ще дівчинкою запам'ятала її. У неї був чоловік. І двоє синів. Усі білі офіцери. Чоловік, здається, загинув, коли червоні вступали в місто. А сини втекли з Кутеповим… Я другий рік спостерігаю за нею. Головою ручаюсь, у неї є золото. Й мені здається, що вона не наважиться заявити в міліцію.

Кімната, в якій відбувалася розмова, була досить велика, але загромаджена меблями, високими, темними, з різьбленим орнаментом по дубу. Стіл розплющився в центрі на товстих, як тумби, ніжках. Півкрісла, обшиті червоним плюшем, стояли вздовж столу праворуч і ліворуч од дверей, завішених жовто-золотавою портьєрою.

Разом зі старою матір'ю Варвара займала кімнату, просторий передпокій й кухню. І хоча це не можна було назвати окремою квартирою — туалет містився з другого боку сходової площадки, — все одно помешкання дуже влаштовувало Варвару та її матір. Тут не було допитливих сусідок, суперечок і чвар на кухні…

Ця зручна кімната перейшла їм у спадок од діда, відомого в минулому ювеліра. Колись дід мав свою майстерню з величезною вивіскою на Садовій вулиці й трьох помічників. Із обігом на кількасот тисяч. Його клієнтами були жінки найбагатших і найшанованіших людей у місті. Двірники й дрібні ремісники вклонялися йому в пояс.

У липні 1903 року в місто прибула на гастролі трупа артистів з Єкатеринодара. Приїхала грошей підзаробити, в морі покупатися. Виступали артисти в літньому театрі на блакитній естраді, зробленій у формі мушлі. І була там серед інших примадон одна така циганкувата! Роза Примак. Молода, років дев'ятнадцяти. Пісні задушевно виконувала.