Карел Фабіан - Чорний вовк

— Обшукайте дім! — наказав капітан і повісив трубку. Потім звернувся до Франека: — Який ви заввишки, чоловіче? Ану встаньте.

Франек поволі підвівся. І стояв хитаючись.

— Добрих сто дев’яносто! — сказав надпоручик.

— А тепер поверніться! Підніміть ліву ногу. Праву. Добре, дякую!

З виразу капітанового обличчя Франек нічого не міг зрозуміти. Лісоруб і досі тремтів. Йому ніяк не вдавалося вгамувати тремтіння в колінах. Він сів.

— З дружніми стосунками покінчено, чоловіче! Саме зараз… — капітан глянув на годинник, — наші люди роблять у вас обшук.

Огидне Франекове обличчя посиніло ще дужче. Ніс вкрився дрібними крапельками поту, що більшали, зливались і струменіли по обличчю. У нього не було сили навіть витерти піт.

— Ви такий самовпевнений, Франеку, що навіть не замітали за собою слідів? — тихо спитав капітан. Раптом він щось згадав. Ту мить, коли підполковник лежав над струмком, і витяг з його дна соснову гілку. З того струмка, що протікав за якихось сто метрів від Франекової халупи. То була миттєва згадка, але він здригнувся від неї.

— Де… сліди? — прохрипів Франек.

— Біля закруту річки.

Франек заздалегідь про всяк випадок приготував пояснення.

— Ми там валили ліс, — сказав він.

— Там внизу — ні. Не брешіть.

— Не брешу, — Франеків мозок на диво почав працювати. — Я туди іноді ходжу… до того дуба… води попить. Звичайно, що собаки виявили там мої сліди.

— Відколи ви п’єте воду? — засміявся надпоручик.

Капітан завагався. То могла бути правда, але внутрішній голос йому підказував, що то підготовлена брехня. Капітан несподівано запитав:

— Навіщо ви так жорстоко вбили те щеня, Франеку?

Франек через силу проковтнув слину. Його мозок працював гарячково. Нарешті вимовив:

— Не вбивав… нікого…

— А як же ви знаєте, що це сталося саме біля того дуба?

— Не знаю… нічого…

Франек ще не здавався. Щось йому підказувало, що все скінчено, — не тому, що найшли сліди, з цього б він легко виплутався, бо лісоруби справді ходили до струмка по воду, але обшук халупи непокоїв його. Лісоруб намагався згадати, що вони там можуть знайти. Виття двох собак під вікном сплутувало його думки.

Капітан змінив метод. Знову запалив сигарету і пхнув її до тремтячих Франекових губів.

Хвилину всі мовчали, бо хотіли, щоб Франек зосередився. Такий обамбурений чоловік нічого не вартий, він може признатися і в тому, чого не робив.

Старший сержант уже промив йому рани і тепер дивився на капітана.

— Він виглядав так страшно через те, що був закривавлений, — мовив, сержант. — Але в лікарню йому все-таки треба, бо той сухожилок мені не подобається.

Молодший сержант сів за маленький столик і, не чекаючи, щоб його хтось просив, почав стенографувати допит Франека.

Франек дивився кудись поверх голови капітана. Сигарета звисала йому з губи. Він не помічав цього. З неї одвалився великий шмат попелу.

— Сигарета! — тихо нагадав йому надпоручик.

— А… ага, — кивнув Франек. Затягнувся й закашлявся. — У вас нема чого випити?

— Так те щеня? — повторив тихо капітан.

Нарешті Франек трохи отямився.

— Я не хотів його вбивати, — видихнув він.

— Я знаю, що ви не хотіли вбивати щеня. Вас цікавила або Ліза, або провідник, — кивнув капітан. Він уже не хмурився і не був таким холодним. — Я тільки хочу знати причину, Франеку!

Франек ухопив кухоль, який йому подав молодший сержант, і, гучно ковтаючи, випив води. Тільки тепер йому по-справжньому почали пекти рани.

— За це ви мене не можете посадити! — майже скрикнув Франек.

— За це справді ні, — погодився капітан. — Хіба що до божевільні. В усякому разі поки що ви говорите, як божевільний.

Франекові спало щось на думку.

— Я не люблю собак, — прохрипів він.

— Так ви що — повбивали б усіх наших собак? — спитав надпоручик.

— Усіх, — кивнув Франек.

— Розкажіть це своїй бабусі, — засміявся капітан. — Ні, не те, що ви не любите собак. Це у вас само собою. Але ви не любите і нас і хотіли помститися нам, та не знали як. А потім згадали, що ми любимо собак. І тут вирішили нам досадити. Чи не так?

Знову задзвонив телефон.

— Візьміть трубку, — звернувся капітан до надпоручика.

Томічек підняв трубку, вислухав коротке донесення і поклав трубку на важіль. Його рухи були повільні, він наче задумався.

Капітан запитально звів на нього очі.

— Чому ви, Франеку, — спитав нарешті надпоручик, відрубуючи кожне слово, — хотіли вбити…

— Нікого я не хотів вбивати! — вибухнув Франек, але одразу згас. — Ще води… Будь ласка…

Молодший сержант знову подав йому кухоль. Франекові зуби зацокотіли об його край.

— … єфрейтора Кучеру?

Капітан примружився. Він відчув раптом страшну відразу до цієї людини.

— Ми навіть собаку нацьковуємо лише в тому разі, якщо порушник озброєний і хоче стріляти, а так ніколи…

— Чому ви стріляли в єфрейтора Кучеру? — крижаним голосом повторив надпоручик Томічек. І подумав, як треба себе стримувати, щоб не натиснути на спусковий гачок. «Все-таки ми не вбивці».

— Ні, ні! — закричав Франек, корчачись на стільці. Випустив з рук кухоль, і той, брязнувши, впав на підлогу. Вода розлилася.

— У вас знайшли обріз. Лонг Райфл. Саме такий калібр, з якого був поранений наш. єфрейтор.

Капітан присвиснув.

— Я… я не знаю… Я ніколи… ніякого обрізу…

Франек замовк. Сидів, похитуючи головою, мов божевільний. Потім враз підняв забинтовані руки і застогнав:

— Мені болить!..

— Не будьте блазнем, чоловіче! — обірвав його надпоручик.

— Болить!