Вадим Миколайович Собко - Справа прокурора Малахова

Маленький пакуночок цих листів, мабуть, єдиний багаж, вивезений Басовою з дому під час війни.

— А вдруге вибуху бути не може? — обережно, не знаючи, як звести розмову на Боровика, запитала Люба.

— Ні, не може, — твердо відповіла Басова. — Не далі як післязавтра ми святкуватимемо день народження нової пластмаси.

Басова пройшлася по кімнаті, потім сіла на стілець біля тахти і заговорила:

— У мене був час подумати, і про Малахова я чимало міркувала. Хотілося мені збагнути, чому так сталося? Адже він чоловік розумний. А все-таки став владу свою показувати, людей в тюрму садовити, досліди забороняти. Чому? Де коріння? От кажуть — не може далі свого носа бачити, виднокруг сам собі звузив, формально до людей і до законів підходить… Все це, звичайно, правильно, але це може статися тільки тоді, коли людина про самого себе, як про законодавця, думати починає і забуває про найголовніше — про партію. А коли для людини власні переконання і інтереси народу перестають бути чимось єдиним, тоді в цю щілину яке завгодно неподобство пролізти може…

— Ви думаєте, з Малаховим і сталося щось подібне? — згадуючи останню розмову з чоловіком, спитала Ганна.

— Так, думаю. Здалося йому, ніби в силі, справедливості й мудрості своїй він найбільший, що не накаже, все на світі міліція виконає. А про народ, про найбільшу нашу силу — про партію —і не згадав за ці всі дні. А якби подумав він в цей час про партію, звернувся б до партії, — все зразу ж на своє місце стало б, і до тюрми нікого б садовити не довелося. Та він тому не звернувся, що десь у глибині душі, сам собі не признаючись, відчував неправоту свою, сам від себе прикривався. От і прикрився. Я думаю… Мусить у нього чесності вистачити все зрозуміти і до свого життя прикласти. Бо якщо невистачить, то ні комуністом, ні прокурором він не буде…

Люба уважно стежила за кожним словом Басової. Так, саме це, а не щось інше трапилось з Володимиром Малаховим, тому він і змінився, тому і наробив такого лиха.

— Ну, гаразд, годі роздумувати і філософствувати, — Марія Іванівна знову підвелася зі стільця і стала ходити по кімнаті, — буде ще у нас час з Володимиром Івановичем поговорити, хоч, одверто кажучи, хотілось з ним під гарячу руку зустрітися. Нічого, ще встигнемо. Ви тут як поживаєте? Я зі своїми світовими проблемами так закрутилася…

— Ми поживаємо… — якось невиразно відповіла Ганна, все ще думаючи про слова Басової.

Чому вона сама раніше не подумала про все це? Чому, вже знаючи неправду Малахова, вона сама не пішла до обкому? Забракло сміливості? Чи, може, жаліла Малахова? Ні, неправда, вона взялася писати статтю в газету, вона рано чи пізно прийшла б до цієї думки: звернутися до партії. Добрим уроком для неї буде ця розмова з Басовою. Та хіба тільки ця розмова…

— Маріє Іванівно, — якось особливо тривожно заговорила Люба, — я вас запитати хотіла — усіх ваших інженерів уже випустили?

— Їх не так багато й було. Я та Августов. Усього й діла.

— Як усього діла? — обурилася Люба. — От ви зараз про справедливість говорили, а Сергія Петровича з лікарні не випускають.

Басова засміялась, підійшла до Люби, ласкаво скуйовдила дівчині волосся.

— І добре, що не випускають. Це не людина, цей Боровик, а якась світова заморока. З лікарні тікає — не втримаєш — з санітарами єдиний фронт організовує, вони за нього горою стоять. А вирветься, зразу до прокурора — то уклінно благати, то бити його кидається… Воістину анархіст!

Басова говорила, весь час поглядаючи на Любу, на її гнівне почервоніле личко. Видно, вона й справді відірвалася останнім часом від цієї сім’ї, а змінилося тут, здається, дуже багато.

Люба зірвалася з місця раптово, ніби з-під тахти хтось штрикнув її голкою.

— Зовсім він не анархіст, — вигукнула вона.

— Тихо, тихо! — здивувалася Басова. — Ти чого це?

— Нічого! А про Сергія Петровича ви не маєте права так говорити!

Басова глянула на стривожене, пополотніле обличчя Ганни, всміхнулась, уже все збагнувши.

— Що ж, коли не маю права, то й не буду.

Вона, так само всміхаючись, глянула на Любу і подумала про неймовірну схожість між батьком і донькою.

— І всміхатися тут нічого, — все ще гарячкувала Люба. — Коли мого батька зобижають, то я маю право його захищати.

Басова зразу споважніла. О, в сім’ї Малахових сталося куди більше змін, ніж вона думала.

— Значить, ти вже знаєш? — чи то ствердила, чи то запитала вона, і обличчя її спохмурніло.

— Так, знаю, — з викликом відповіла Люба. — Все знаю і більше нічого ви від мене не приховаєте.

— Що ж, коли знаєш, то це, мабуть, на краще, — вела далі Басова. — Але чи все ти про свого батька знаєш?

Ганна зробила різкий рух рукою, ніби намагалася спинити чи застерегти Басову, і знову закам’яніла на тахті. Нічого їй попереджати Марію Іванівну, вона напевне добре