Вадим Миколайович Собко - Справа прокурора Малахова

class="book">— Ні, це не те. Він хороший, ласкавий, уважний, завжди правильний, але чужий… Розумієш — чужий. Він залишиться чужим. Я раніше не могла зрозуміти, чому це так, а тепер… Хоч він хороший, добрий і справедливий, але… поїдемо звідси…

— Ти хочеш повернутися до…

— Не знаю, — тихо, вагаючись, відповіла Люба. — Ні, так швидко вирішувати не можна. Я зараз ні до кого не хочу повертатися. Я хочу бути тільки з тобою, щоб якісь дні минули зовсім спокійно. Щоб тільки вдвох, як колись, пам’ятаєш, в евакуації? Щоб хороше було і спокійно. Пам’ятаєш, як приходили листи з фронту. Розкажи мені…

— Що?

— Я мало не сказала — казку. Смішно — казки тепер мені вже, виявляється, слухати пізно. Виросла. Мам, зроби так, як я прошу: поїдемо звідси.

Люба не знала і знати не могла, на який підготований грунт падає кожне її слово. Поїхати з цієї добре обжитої, зручної квартири, де нема змоги вільно дихати, більше всього хотілося і самій Ганні.

— Поїдемо, мамо, — все ще звучало в неясній, вуличними ліхтарями підсвітленій, темряві кімнати.

— А Володимир Іванович? Уявляєш, як йому буде боляче…

— Це правда. Яке складне життя! — думаючи не тільки про Боровика, а й про Малахова, сказала Люба.

— Складне, Любчик. Та, мабуть, буває і складніше. Дай бог, тобі ніколи нічого подібного не переживати…

— І все-таки, давай поїдемо, мамо, — повторила Люба.

Захоплені своєю розмовою, думками, ваганнями, вони і не почули, як у коридорі задзеленчав дзвінок, як когось впускала Варвара Павлівна. Двері в їдальню відчинилися рвучко, впевнено, хтось ішов, добре знаючи, куди йде.

— Хто? — крикнула Люба.

— Ану, хто тут живий зостався? — пролунав веселий жіночий голос. — Спите чи спочиваєте? Чого це у вас тут сутінь, неначе ворожити чи духів викликати зібралися. Добрий вечір!

Клацнув вимикач, по кімнаті різонуло ясне біле світло. Марія Іванівна Басова стояла на порозі і, мружачись, поглядала на Ганну і Любу.

— Спите? — гучно запитала вона. — Царство небесне не боїтесь проспати?

— Ні, ми розмовляли, — нерішуче відповіла Люба; вона дуже любила Басову, але завжди трохи побоювалась її громового голосу, різких рухів і рішучої енергії.

— Світові проблеми вирішували? Теж непогано. А Володимир Іванович ще не повернувся? Я, власне кажучи, зайшла з ним слівцем перекинутись.

— Сідайте, будь ласка. Володимир Іванович на бюро обкому.

— Слава богу, разом засідали. Де ж це він? Дуже мені з ним поговорити хотілося.

— Прошу вас, сідайте, Маріє Іванівно, — раптом згадала Ганна. — Чого ж ви стоїте? А я й не запрошую.

— А то не біда, захочу, то й сама сяду. Постояти мені теж не шкодить. Насиділася.

Останнє слово Люба зрозуміла по-своєму, і, може, саме такого значення і хотіла надати йому Марія Іванівна. Дівчина уявила собі тюрму, як якесь чорне, страшне провалля, а на самому дні його Марію Іванівну, і аж затремтіла: «Це ж Володимир Іванович такого наробив! Це ж неправильно і несправедливо!»

— Маріє Іванівно, а в тюрмі дуже страшно? — намагаючись здаля підійти до найважливішої розмови, запитала Люба.

— Не скажу, щоб там страшно було, але приємного, одверто кажучи, мало. Та я там і роздивитися не встигла, наче в гості з’їздила. Вік би мені таких гостювань не бачити.

Басова замовкла, перебираючи в пам’яті останні дні. Вона ніколи не дозволяла собі жити спокійно і тихо, найбільшим гріхом у житті вважала ліниве заспокоєння, коли людина, задоволена своїм життям і роботою, стає байдужою, жиріє, віддаючи іншим право хвилюватися, горіти, творити. Сама собі Марія Іванівна ніколи не давала ні хвилини спокою і не могла уявити, що колись прийде кощава старість і вже не можна буде командувати величезним заводом або проникати в несходимі і чимдалі цікавіші нетрі хімічної науки, а доведеться сидіти дома, читати книжку і чекати листи від онуків. От залишилася б вона на довгий час без роботи, далеко від своїх друзів і заводу, напевне захворіла б і вмерла від нудьги, від неможливості прикласти до діла свою гарячу, кипучу енергію.

— Що там у вас на заводі? — Ганні хотілося все знати про долю нового випробування.

— А що там особливого може трапитися?

— Другий дослід ставите?

— Звичайно. Ставимо. Чого тут вагатись?

Ганна дивилася на Басову і думала про її життя. Живе тепер директорша зовсім самотня у заводській квартирі, а сини її, теж інженери, командують на північному сході, один в армії, а другий на якихось рудниках. Марія Іванівна років два тому облітала обох і залишилась задоволена. Добрі хлопці, нічого не скажеш, і дружини в них славні, і внуки хороші. Малахова багато чула розповідей про ту північну подорож. Про чоловіка свого Марія Іванівна згадувала вряди-годи, видно, великого болю завдавали їй ці спогади. Ганна знала, що був Степан Басов військовим і загинув у тридцять сьомому році десь в Каталонії, під час знаменних іспанських подій. Листи його ще й досі зберігає Марія Іванівна і читає їх тільки у тяжкі хвилини життя, немов поради запитує. Вона сама про це колись розповідала Ганні, давно, ще