Борис Пахор - Важка весна

танці. І відчував, що зв’язок між ним і Арлеттою змінюється. Вона не могла відмовитися від танців; немов це щось життєво необхідне. І якби не несподіване директорське запрошення для нього, вона була б там без нього, — вільна і розкута.

У корпусі для медсестер світилися вікна і скляні двері першого поверху; як в оранжереї, лампи якої осявали довкола дерева, вночі зазвичай не видні.

Пари розходилися, поверталися до своїх стільців, розставлених рядком уздовж стіни. Панна Ренар йому заохотливо всміхалася. Маленька, шістдесятилітня; її щоки трохи пашіли, але очі однаково лишалися пильними.

Арлетта вийшла до нього з товкотнечі.

— І ти тут, — здивувалася вона.

— Атож, панна Ренар так наполягала...

— А я?

— Ти ж уже вибрала пару.

— Не будь таким! Я вже сто років, як не танцювала!

— Мабуть.

Але він відчував, що не має права включатися до її світу, який для нього був геть нецікавим. Але ж звідкись має надходити до неї приток радощів і безтурботності?

— Ходімо. — Тримала його за руку і повела за собою. І його зараз не збентежила її рука, яка так здивувала його місяць тому, серед ночі, неподалік від цієї будівлі. Немов не було ніякої різниці між безвідповідальністю її руки і наївністю публіки, що забавлялася.

Те ж саме і зі знайомствами. Ось Марі з другого корпусу. Невибаглива дівчина, яку мамуся сумлінно навчала гарно поводитись. Сухувата Ізабелла — сорок років, тонкі цинічні вуста, окуляри, цигарка між пальцями, жовтими від нікотину. Працює в лабораторії, де їй правлять за товариство переважно Кохові палички. І, нарешті, світловолосий нічний сторож із широким обличчям і стереотипною усмішкою; bon diable[30], сказала б Арлетта.

— А пана Мішеля ти знаєш.

— Міг би займатися чимось доречнішим, ніж світити в очі сплячим чоловікам ліхтариком, — скривилася Ізабелла. Здавалося, що її приплющені очі за товстими лінзами ні на кого не дивляться і відокремлені від усього навколишнього.

Усі засміялися, а Мішель зітхнув:

— Служба є служба. — І був збентежений, як усі простуваті чоловіки від різких нападок жінок.

— Він шукає лише тих, кого немає, — докинув Радко.

— Це гірше, — немов сама до себе буркнула Ізабелла.

Озвалося фортепіано, і Арлетта взяла Радка за руку.

— Ви дозволите? — сказав він до Ізабелли.

— Немов іншими днями ви когось питаєте про дозвіл, — зауважила та.

— Вона жахливо кисла, — шепнув Арлетті, коли вони вже оддалилися.

— Звісно, але вона така завжди і з усіма. Однак вона мені подобається.

— Розумію, — кивнув він.

І подумав, що власне Ізебеллин настрій найближчий до його почувань, лише вона щиріша і послідовна в своїй в’їдливості. Спостерігав за тими, хто танцює. Деякі обличчя були молоді, деякі були навіть милі. Ота блондиночка, наприклад, з обличчям Джоконди, але без її усмішки. По інших було помітно, що вони тільки-но зняли білі халати і білі хустки з голів. Немов для кожної це був її образ у білому; і та мішанина несподіваних з’яв створювала враження штучності. Це як у жіночому пансіоні, коли дівчата перевдягаються, щоб грати чоловічі ролі. Чоловіків було небагато. Усі знайомі, окрім того, який танцював із Джокондою.

— Нове надбання?

— Так. Чиновник.

— Здається, він добре порозумівся з Джокондою.

— Із ким?

Але не стежила за розмовою, очима шукала пару, про яку йшла мова.

— Ах, так, — сказала згодом. — Справді схожа на Джоконду, ця панна Вердьє.

Але сама пасла очима донжуана, якого хто знає, яка лиха доля закинула в цей закуток.

Коли фортепіано затихло, він побачив скривлені Ізабеллині губи і наблизився до неї.

— Дозвольте сісти? — сказав.

— Авжеш, лише коло мене вільний стілець.

Але навколо очей зібралися зморшки, які були доповненням до іронічної посмішки.

— Навпаки, це добре, — галантно усміхнувся він.

— Добре лише те, що може схвилювати. — І взяла цигарку до рота. — Те, що збуджує.

— Не знаю, чи є щось більш збудливе, аніж жіночий розум.

— Жартуєте? У жінки, безсумнівно — об’єм грудей.

— Якщо для когось важливіші груди, ніж розум, то так.

— Пусті балачки.

До неї підійшла стара медсестра; нахиливши голову, щось говорила їй на вухо.

Якби вона викинула геть окуляри і по-іншому зачесалася, її обличчя не було б таким негарним, подумав собі; і ті зморшки біля вуст можна пом’якшити, — вони ж бо через постійне в’їдливе гарикання. Потім подивився на Арлетту. Вона сиділа біля Марі, і тієї миті, на фоні Ізабелли, вона здалася йому такою дитиною. Може, через неї й він теж став якимось інфантильним і безвідповідальним? І хоч