Антон Дмитрович Мухарський - Після злучення тварина сумна

на протилежному боці вулиці, вже згадувані вище Василь Денисович і тьотя Катя.

— Та я ж кажу, вона там, бо я весь цей час сиділа на веранді й дивилася, чи не виходила вона від того «письменника». Що вони там робили, один Бог знає! — це вже казала тьотя Катя.

— А я от зараз перелізу через паркан і подивимося, що вони там робили, — Василь Денисович зашарудів старим штахетником, примірюючись, як би так перебратися на інший бік загорожі.

— Я пішла... — схопилася Наталка.

— Зажди, тримай пляшку... Скажемо, що пили безалкогольну «Балтику»... І от на тобі ще «Кобзар»... — Лесь прожогом кинувся у спальню і, навпомацки знайшовши Шевченків фоліант, тицьнув його в Наталчині руки. — Ні, краще пляшку давай мені, а сама йди так!

— Агов, бабо, що сталося? Чого ви так шумите... Ми з Лесем... як вас по-батькові? — спитала пошепки, озирнувшися ще на веранді.

— Олексійович.

— Ми з Лесем Олексійовичем Шевченка вивчали!

— Я тобі дам і Шевченка, і старого підараса Леся Олексійовича, що до малих дівчат пристає! Як завтра братам твоїм скажу, то вони твого «вчителя» на друзки порубають і ще живого в лісі закопають!

— Ей, ей, тіхо, сєлянє! Чего ви вз'єрєпєнілісь! Всьо нормально! Ми с девушкой Шевченко чіталі... — вийшовши на двір, Лесь спробував вчинити опір, але коли він відчинив хвіртку, і Наталкина баба побачила свою розхристану онучку, а ще й відчула, як від неї тхне пивом і цигарками, то аж зайшлася у своїх прокляттях!

Коли ж Лесь спробував пояснити, що вони лише пили безалкогольну «Балтику», то баба Люба якось суворо дивлячись йому просто в очі, страшно вигукнула:

— Щоб чорти її в сраку тобі запхали, ту «Балтику». Щоб ти здох під гнилим парканом! Пойняв ти, підарас городський!

— Ну-ну, мамаша...

— Чорт лисий тобі мамаша! Ще раз біля Наталки побачу — живим звідси не втечеш!

Отак, сказала як відрізала і, ухопивши похнюплену малу за руку, потягла її в бік своєї хати. Сусіди теж попхалися до себе.

Глава шоста
«Spirit of wild Ukraine»

Ще й досі ходять Плисецьким легенди й перекази, як тяжко і важко вмирала перед самою війною стара відьма Пилипиха, що жила у тому районі, де нині в Плисецькому «Кінський хутір» та орендований став. На її місці зараз хата Любки Гордієнчихи стоїть, вона ж її онучка.

Кажуть люди, що перед самою її смертю знялася така буря, якої від сотворіння світу ніхто не пам'ятав. Старі вікові сосни у бору ламалися, як сірники, дуби стогнали, ледь утримуючись могутнім корінням у землі, та й їх багато полягло, не кажучи про садові дерева, яких після тої бурі «живих» лише пару десятків на все село і лишилося, а скільки вже дахів позривало та худоби побило, то й ліку нема. А то вже коли випускала дух, то раптом таке виття чи то вовче, чи то самого Люципера звідусіль почулося, що люди, які при смертному одрі стояли, так і попадали на підлогу, а в багатьох домах довкруж шибки повилітали.

Напрочуд сильною відьмою була стара Пилипиха, що на цьому світі понад дев'яносто років прожила. Дітей у неї тільки і була, що одна донька Оленка, яку вона народила літ майже у шістдесят від свого останнього чоловіка Макара, якого у 1919 році загарбники-комуняки розстріляли за те, що підбурював селян не здавати хліб на «продразвьорстку».

А до того у неї ще три чоловіки були... Бо страшенно красивою була в молодості Одарка Пилипенко: струнка, грудаста, чорноброва, зеленоока. Старі казали, що праправнучка, мала Наталка, на неї дуже схожа. А чоловіки її попередні усі гинули якимись дивними смертями: першого бичок так рогами по яйцях угрів, що тиждень лише й промучався, а там і Богу душу віддав. Другий — в Ірпіні потонув, а третій... чорт його зна... чи сам за клунею на старій груші повісився, чи хтось допоміг, бо знаний був перекупник викрадених коней.

А що сильною відьмою була та з вовкулаками товаришувала, та на сову чи чорну кицьку обертатися вміла, то й вже не обговорюється. З тих «історій», що вчинила Пилипиха, люди найбільше три пам'ятали та переказували.

Перша — це коли тому «комнезаму», що її останнього чоловіка москалям видав, через три місяці вовк майже у центрі села горлянку перегриз. Де й тільки узявся? Друга — як пізньої осені тридцять другого року оточили москалі Плисецьке, щоб харч у людей позабирати, та й як ураз усі три машини, що чекістів привезли — спалахнули, мов свічки. Їй-бо! Отак — перша, друга, третя... Одна за одною... Ну а то вже потім до Пилипихи люди потяглися питати, де краще щось їстівне сховати, аби москалики не познаходили, і якось зиму перебути. То всі, кому поради давала — вижили.

Ну і третя історія майже за рік до її смерті сталася...

Проходили навчання якісь військові отут під Плисецьким, де неподалік будували лінію оборони Києва. Навчання важні, бо на них