Валентин Лукіч Чемеріс - Рогнеда

дзвінко, підкидаючи камінці та ловлячи їх… Коли прокинувся, так йому захотілося, як ото малим, до матері Малуші пригорнутися… «Мамо, мамо, а ось і я! Мо’ у крем’яшки пограємось?»

І поніжитись під ласкавим і турботливим поглядом очей її добрих, материнських, бо інших таких у світі немає.

«Мамо, – шепоче він і дихає важко, надсадно, з хрипом, – до тебе хочу… Хочу з тобою, мамо Малушо, бути…»

А ще чує уві сні, наче хтось його гукає-зове:

«Ладо…»

І він з голосу її впізнає. Вона. Княгиня полоцька, Рогнеда, жона, любка-голубка його, мати шести дітей його…

«Ти де, ладо? – озивається князь уві сні. – Де ти, де, голубко моя?»

І Рогнеда з того світу на мить перед ним зринає, як із туману. А між ним і нею – далина. Це ж скільки її немає у світі цьому?

«П’ятнадцять годочків», – одказує вона.

«То я тебе на п’ятнадцять годочків пережив? Живу без тебе і не знаю, що я… живу. Горя я тобі, Рогнедонько, багато завдав, але ж і люба ти мені. Люблю тебе, як нікого не любив…»

Руки до неї простягає, а вона – до нього. Але далина між ними у п’ятнадцять років, як віків, – не дотягнутися їм одне до одного.

«Погубив я тебе, Рогнедонько. Люблячи погубив. І не знаю, як тепер без тебе віку доживати…»

«А ти в любові своїй до мене живи…»

«За віщо мені так випало?»

«Я чекаю на тебе, князю. Може хоч у цьому світі, де я нині, будемо з тобою в злагоді й любові…»

І все у ньому боліло, а що саме – не міг збагнути. Старі люди в таких випадках кажуть: душа болить, бо тісно їй у тілі стало. У вічність хоче…

Коли вже не під силу стало, попрохав Володимир:

– Покличте до мене гусляра-співця, бояна солодкоголосого. Хай заспіває мені про Ілька Муромця, богатиря славного, як він у чистім полі наїхав на камінь, од якого простяглись три дороги…

І привели до його смертного одра гусляра-співця, у всьому білому, а сиве довге волосся биндою на лобі перехоплено.

Він сів, на коліна гуслі поклав, по струнах пальцями пробіг, зарокотали гуслі… Заспівав, як Ілько Муромець до каменя під’їхав:

В первую дороженьку ехати —        убиту быть. В другую дороженьку ехати —        женату быть. В третью дороженьку ехати —        богату быть…

– І що ж, – питає князь, – Ілько Муромець вирішив? Яку доріженьку вибрав?

І знову зарокотали гуслі, заспівав боян:

На что я поеду в ту дороженьку, да где богату быть? Нету у меня да молодой жены, И молодой жены, да любимой семьи, Некому держать-тратить да золотой казны… Но на что мне в ту дорожку ехать, где женату быть? Ведь прошла моя теперь вся молодость, Как молоденьку ведь взять, да то чужа корысть. А как старую-то взять, дак на печи лежать. На печи лежать да киселем кормить. Разве поеду я ведь, добрый молодец, Ай во тую дороженьку, где убиту быть…

Зітхнув Володимир-князь, Красне Сонечко, промовив:

– І я на ту доріженьку, де убитому бути…

…До матері своєї Малуші, щоби з нею ще хоч раз хлопчиком маленьким побути, потім і назавжди – до жони своєї, до Рогнедоньки, щоби з нею бути… Люба вона йому була, хоч і кривдив її, а все’дно – любив. І це лише наостанку збагнув…