Валентин Лукіч Чемеріс - Рогнеда

І раптом наприкінці життя Володимир у велелюдному і завше гамірному своєму палаці-теремі княжому, де, крім прислуги й охорони, товклися дружинники та бояри, і де зазвичай важко було сховатися від чиєїсь присутності і бодай трохи побути на самоті, так ось раптом наприкінці життя Володимир опинився як сам-один – в гіркім одиноцтві. Був, як і раніше, як і завжди, межи людьми, але мав відчуття, що перебуває десь на безлюдді, на якомусь белебені, що продувається усіма вітрами. Почувався самотнім і неприкаяним, бо раптово померла його остання жона, царівна візантійська і київська – княгиня Анна. Кончину її князь пережив особливо тяжко – Анну він кохав останнім своїм коханням, після якої вже в його душі не зосталось жодних почуттів.

А тут знову горе – пішли з життя двоє його старших синів – Вишеслав та Ізяслав, теж негадано, в розквіті життя.

Дружину свою князь любив і беріг, як друзів і захисників своїх, і побратимів, з якими всі ці роки оберігав Русь. Щонеділі, як і завжди, коли не бував у поході, влаштовував у палаці і в гридниці «пир на весь мир», на який дозволяв приходити всім боярам, гридням, соцьким, десяцьким і взагалі – «кращим мужам».

Та й усім охочим. Вони й приходили – бенкетували разом з ним, слухали, і багато хто з них потім вступав у його дружину – так непомітно поповнювалося княже військо, яке постійно ріділо, адже воїни гинули в січах, і їх треба ж було кимось поповнювати.

Тож на таких бенкетуваннях приймав усіх охочих.

Столи аж гнулися від усіляких наїдків і питва.

Гульки-посиденьки у Володимира, звані «пирами», завжди вдавалися на славу – надто захмелілих ніколи не було, а ось дружба між ними завжди міцніла.

Сам князь неодмінно сидів разом з усіма на тих «пированиях» – гуслярі славили свого Великого князя Володимира Красне Сонечко, бояни співали йому честь і славу.

І всі славили князя, а він…

В останні роки сидів за столом якийсь не такий, як у минулі часи, безжурний і веселий, а наче відсторонений.

Бачив усіх за столом і наче нікого вже не помічав, і погляд його линув поверх голів кудись у невидиму іншим далину, і де він блукав – того ніхто не знав. Мабуть, десь далеко-далеко. І що було в його очах, а тим паче у душі – того теж ніхто не відав.

Гуділи гудошники, перебирали струни гуслярі, співали солодкоголосі бояни… Бенкетарі здіймали чаші, славлячи свого князя, а він сидів, відсторонений від світу білого. І почувався, як ніколи, самотнім, хоча й сидів за столом з дружиною своєю, з боярами і народом…

Минали роки, літа спливали, а просвітку як не було, так і не було. В душі гніздилися смерки – не то від настрою, з яким ще якось можна було б боротися, не то від життя, що вже, вочевидь, добігало свого кінця. Це він відчував, і з кінцем, що насувався, вже змирився. Усі смертні, що вдієш. У цьому світі скінчиться його життя – почнеться у іншому – у світі Бога, якого він, прийнявши християнство, спізнав, тож, дякуючи новій вірі, й тримався.

Просвітку, як і раніше, не було, хоч і сподівався, що з роками світло таки має з’явитися.

Року 1000-го надійшли вісті з Ізяслава – померла Рогнеда. Вона ж – черниця Анастасія. Узялось його серце (а воно ж у нього було витривале, звикле й не до таких потрясінь) жалем чи болем, ті жалі та болі його так і не відпустили. Втішав себе: якщо серце болить – отже, воно є. Але то була слабка утіха.

Того самого року під Києвом у Предславиному не стане Малуші, неньки його згорьованої. Кігті невидимого звіра ще гостріше впилися в його серце. Мусив терпіти і вдавати, що нічого особливого не сталося. Смерть із роками завжди забирає від тебе людей, часом і дорогих тобі – і тут нічого не вдієш. Не ти перший, не ти останній. Забирає рідних, забирає, доки й тебе самого не забере. І звідти, куди вона забере – ніхто не повертається.

Рогнеду й матір Малушу йому випаде пережити на п’ятнадцять років.

Уперше він занеміг, наче щось відчуваючи, перед смертю Рогнеди й Малуші.

Занеміг Великий князь Володимир Красне Сонечко якось зненацька і ніби ж без видимих на те причин. Вчора ж при здоров’ї був, а це – зліг.

Заболіло його тіло богатирське, що болю до того не знало.

І дивно йому було: де болить, що саме болить – і не збагнеш.

Але він збагнув: душа болить. Тісно їй стало в тілі його могутньому, на волю душа проситься, на волю-воленьку, яка тілько у вічності й буває…

Мав він за життя жінок багато, наложниць без ліку, жонолюбцем був великим, якого з царем Соломоном порівнювали, велелюбним був чи не до безміру, а бач… Снитися йому стала всього лише одна – княгиня полоцька, жона його Рогнеда, мати шістьох його дітей. А ще – його мати, незабутня Малуша.

Часто вона йому почала снитися. Буцімто грається з ним, ще маленьким хлоп’ям, у крем’яхи і так весело сміється – молода і гарна, – так дзвінко, що й він, малий хлопчик, теж сміється з нею весело і