Володимир Селезньов - Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча

як “великою і могутньою”. Ось тільки мало хто з них здогадується, що мова ця не повною мірою російська, а багато в чому запозичена у давніх болгар.

Відомо, що разом із появою християнства в Русі з’являється своєрідна писемність, яка ґрунтувалася не на розмовній мові, а на книжній старослов’янській або, як її зазвичай називають, церковнослов’янській. Ця мова була створена братами Кирилом і Мефодієм спеціально для перекладу Святого Письма та богослужбових церковних книг із грецької мови на мову, зрозумілу слов’янам. Мова, якою говорили і писали брати, пізніше канонізовані православною церквою, була за своїм походженням давньоболгарською (точніше — македонським діалектом давньоболгарської мови), оскільки основним населенням Солуня (тепер Салоніки, Греція), звідки походили Кирило і Мефодій, були болгари.

Ми будемо послуговуватися звичним терміном “церковнослов’янська мова”, розуміючи під ним його стародавню версію (IX–XIII століть). Слов’яни того часу настільки легко розуміли цю мову, що з поширенням серед них християнства не треба було щоразу перекладати Священні книги на інші слов’янські наріччя, і всі розуміли й користувалися для богослужіння книгами в перекладі Кирила й Мефодія. Таким чином, мова братів скоро стала богослужбовою церковною мовою для слов’ян, тому вона й називається церковнослов’янською.

З появою християнства церковнослов’янські книги з’явилися і в Русі. Дуже швидко церковнослов’янська мова стала не тільки церковною, а й літературною мовою (нею послуговувалися для створення власних слов’янських релігійних і світських творів), і навіть розмовною для певної частини освіченого давньоруського суспільства (духівництва, переписувачів, княжих дружинників і адміністрації).

Святі Кирило і Мефодій та пам’ятник їм у Москві від “благодарной Росии”

“Апостол” Івана Федорова (1564 рік), друкований церковнослов’янською мовою

Оскільки церковнослов’янська мова не була розмовною мовою східних слов’ян IX століття, а була мовою, спеціально створеною для перекладів християнської літератури, зрозуміло, що вона просто не могла збігатися з живою мовою того часу.

Таким чином, після хрещення Русі на її території почали функціонувати дві мови: жива розмовна мова давніх українців — давньоруська (давньоукраїнська) і літературна письмова (книжна) мова — церковнослов’янська.

Ця книжна мова була зрозумілою мешканцям давньої Русі і за своєю фонетикою, і морфологією, і синтаксисом, а пов’язана з новою релігією лексика, що її не вживали в розмовній мові, заучувалася, поступово входячи у вжиток разом із новою вірою. З другого боку, в книжну церковнослов’янську мову проникали елементи живої народної давньоруської (давньоукраїнської) мови, про що свідчать численні давні слова в церковнослов’янських текстах. Поступово відбувалося змішування цих мов і почала утворюватися нова мова. По суті, це була церковнослов’янська мова, яка запозичила деякі риси живої розмовної, і в такому вигляді вона проіснувала аж до XVII століття як основна писемна літературна мова Московської держави. Саме з цієї мови і розвинувся сучасний “вєлікій і моґучій”.

Церковнослов’янський складник у російській мові здавна привертав увагу лінгвістів, передусім російських і радянських. Із цього приводу є безліч фундаментальних досліджень і висловлювань.

Лінгвістичний клон

Наскільки ж сильно вплинула церковнослов’янська мова на становлення сучасної російської мови?

Вплив церковнослов’янської мови відбився у фонетиці, морфології, синтаксисі та лексиці. З церковнослов’янської мови до російської ввійшло так багато слів і їх уживають настільки часто, що деякі з них, утративши свій книжний відтінок, проникли в розмовну мову, а аналогічні їм слова споконвічного давньоруського (давньоукраїнського) походження вийшли з ужитку. Все це показує, наскільки органічно ввійшли в російську мову церковнослов’янські елементи.

Щоб не бути голослівними, наведемо основні ознаки церковнослов’янізмів у сучасній російській мові.

До фонетичних ознак церковнослов’янізмів належать:

1) сполуки -ра-, -ре-, -ла-, -ле- на місці давньоруських (давньоукраїнських) -оро-, -оре-, -оло-, -еле- в одній морфемі: враг (замість ворог), чрево (черево), сладкий (солодкий), плен (полон);

2) сполуки ра-, ла- на початку слів на місці давньоруських (давньоукраїнських) ро-, ло- работа (робота), ладья (лодья);

3) сполуки -жд- на місці давньоруського (давньоукраїнського) -ж-, ограждение (огорожа), одежда (одежа);

4) приголосний -щ- на місці давньоруського (давньоукраїнського) -ч-: пещера (печера), овощ (овоч);

5) голосний е- на початку слова на місці давньоруського (давньоукраїнського) о-: елень (олень), единица (одиниця);

6) голосний ю- на початку слова на місці давньоруського (давньоукраїнського) у-: юг (уг), юный (уний).

Морфологічні ознаки характеризуються церковнослов’янськими префіксами і суфіксами, а також двоскладовими коренями. До них належать:

1) префікси воз-(вос-), из-(ис-), низ-(нис-), чрез-, пре-, пред-: воззвание, восстание, изгнание, исход, низвергнуть, ниспадать, чрезмерный, преступить, предсказать;

2)