Йоханна Спірі - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

— А можна мені ще трішечки? — спитала вона, все ще тримаючи горня руками.

Вуй добродушно кивнув, забрав у Гайді її горнятко і пішов у хатину. Повернувшись, приніс мисочки, ніби понакривані покришками, хоча, звісно, коли дівчата сиділи під ялинами, дідусь сходив на іншу квітучу полонину, де весною і влітку живуть у колибі пастухи, які виготовляють солоденьке, бурштинового кольору масло. Він приніс звідти цілу голівку цього масла. В хатині вкраяв дві товстезні скибки хліба й густо намастив їх. Саме їх і виніс дівчаткам на вечерю. Обидві відразу відкусили по здоровенному кусню від своїх смачнючих бутербродів і з таким апетитом почали жувати, що дідусь із насолодою поспостерігав, як вони їдять. Коли Клару вклали в постіль, і вона саме захотіла помилуватися мерехтливим сяйвом зір, очі її, як і в Гайді, що лежала поряд, ледь не одразу ж заплющилися, і вона заснула міцним, здоровим сном, таким солодким, як ніколи досі.

Ось так весело й безтурботно пройшов і наступний день, за ним іще один, а за ним дітей чекала велика несподіванка. На полонину піднялися два дужі носії. Кожен ніс на спині височезне ліжко, новісіньке, щойно від столяра, та ще й кожне застелене чистими сніжно-білими покривалами. Носії принесли з собою також листа від бабусі. В ньому старенька писала, що ці ліжка для Гайді та Клари. Пора вже відмовлятися від спання на сіні, Гайді має спати в справжньому ліжку. На зиму одне слід віднести в Дьорфлі, а інше нехай залишається в хатині у Вуя, щоби Клара, коли приїжджатиме в гості, завжди мала де спати. Бабуся хвалила дітей за довгі листи й просила надалі щодня писати такі ж. Тоді вона відчуває себе поруч і переживає разом з ними всі радісні моменти. Дідусь піднявся на горище й перекинув сіно, що було Гайді за ліжечко, на високу копичку та прибрав ряднину, яка слугувала за покривало. Після цього разом із носіями винесли ліжка на горище й поставили їх упритул, щоб дівчаткам було добре видно кругле віконечко. Він добре знав, як вони люблять милуватися ранішніми та вечірніми сонячними променями.

Дівчатка старанно писали щодня, і бабуся у Бад Рагаці щиро раділа кожній вісточці від них.

Кларі все більше подобалося її нове життя. Якби її запитали, дівчинці просто бракнуло б слів, аби описати, який добрий і турботливий дідусь, як весело та цікаво з Гайді, набагато цікавіше та веселіше ніж у Франкфурті. Кожного ранку, прокинувшись, вона думала: «Слава тобі, Господи, я ще на полонині».

Отримуючи втішні звістки, бабуся вважала, що їй не треба квапитись підніматися в гори. Ця обставина теж була приємною, бо підніматися на круту гору та сходити вниз було для неї таки обтяжливо.

Дідусь ретельно взявся доглядати хвору. Він вигадував кожного разу щось інше, аби дівчинка ставала міцнішою й набиралася сил. Тепер після обіду він щоразу піднімався все вище у гори, спинався навіть на скелі, й приносив оберемочок трав, що здалеку пряно пахнули гвоздикою або чебрецем. Коли отара поверталася з пасовиська, кози починали мекати, вистрибувати й намагалися всі нараз протиснутися в кошару Білки та Бурки, бо вловлювали приємний запах травички, яку Вуй приготував для своїх кіз. Проте всі їх намагання були даремними: він міцно зачиняв ворота, бо піднімався в гори за рідкісними травами не для того, щоб їх зжерла отара. Зібрані трави дідусь віддавав Білці, яка мала давати особливо цілюще молоко. Така турбота не була даремною: тепер коза завжди бадьоро задирала голову, жваво зблискуючи очима.

Минуло три тижні з того часу, як Клара поселилася на полонині. Вже кілька днів поспіль дідусь, зносячи її з горища, щоб посадити у возику, кожного разу казав:

— А може, доця спробувала б трошки постояти?

Клара, щоб зробити йому приємне, намагалася це зробити, але відразу ж скрикувала: «Ой, боляче!», ноги в неї підкошувалися, і вона, щоб не впасти, хапалася за дідуся. Але він повторював цю процедуру щодня, щоразу змушуючи її стояти трішечки довше.

Вже багато років не було в горах такого гарного літа. Кожного ранку на безхмарному небі сходило сонечко, і всі квіточки на полонині широко розкривалися, жевріючи вогниками й духмяно пахнучи йому назустріч. Ввечері воно заходило, забарвлювало скелясті верхівки та сніги в пурпурово-рожевий колір і, зрештою, ховалося в золотисто-мерехтливому морі відблисків. Гайді розповідала про це подружці багато разів: лише там, на високогірному пасовиську, можна побачити цю красу. А коли дівчинка стояла на схилі, то з особливим запалом розповідала, як горять-вигравають на сонці сила-силенна золотистих квіточок, а від синеньких дзвіночків трава видається не зеленою, а голубою. А поруч — зарості коричневих квіток. Вони так гарно пахнуть, що хочеться сісти біля них і насолоджуватися пахощами.

Сидячи під ялинами, Гайді вкотре повідала про квіти, вечірнє сонце та палаючі гори. Дівчинка так розпалилася, оповідаючи про полонину, що захотіла знову піднятися туди. Бажання було таким сильним, що вона зірвалася з місця й помчала до старого, що сидів на ослоні в шопі.

— Дідусю! — гукнула ще здалеку, — а давай, ти піднімешся з нами на пасовисько. Там зараз так гарно!

— А чого б не піти? — згодився той, — але доця мусить сьогодні ввечері спробувати ще трошки постояти.

Радісна Гайді повернулася з цією новиною до Клари. Та відразу ж пообіцяла намагатися стояти стільки, скільки звелить дідусь, бо страшенно зраділа майбутній подорожі. Гайді так тішилася, що тільки-но побачила Петруся, який зганяв отару, відразу ж гукнула:

— Петрусю, Петруусю! Завтра ми з тобою на пасовисько підемо. І будемо там цілий день!

Петрусь у відповідь лише загарчав, немов розлючений ведмідь, і хотів було зі всього розмаху шмагнути лозиною ні в чому не винного Щиглика, який дріботів поруч. Проте прудкий цапок, завжди готовий до якоїсь капості, вловивши цей порух, вчасно стрибонув через Сніжку, і прут лише свиснув у повітрі.

Клара й Гайді, сповнені радісних очікувань, полягали